Читати книгу - "Сезон гроз"

— Принц Ксандер, — знизив голос інстигатор, — хвалився при свідках, що завтра буде королем. Але він не раз так говорив у нетверезому стані.

— Він може організувати замах?

— Навряд. Але має камарилью, підшіптувачів і фаворитів. Ці можуть.

— Наскільки правдивим є те, що Белогун вже сьогодні оголосить спадкоємцем престолу сина, зачатого з новою дружиною?

— Доволі правдивим.

— А Еґмунд, втрачаючи шанси на престол, дивіться й захоплюйтесь, наймає відьми́на, щоб той пильнував і охороняв батька. Дивовижна синівська любов.

— Не дивуйся. Ти взявся за роботу. То й виконуй її.

— Взявся і виконаю. Хоча вона дуже неясна. Не знаю, хто у випадку чого буде проти мене. Ще я мушу знати, хто мене у випадку чого підтримає.

— У випадку чого, меч, як обіцяв принц, тобі подасть капітан Ропп. Він же тебе й підтримає. А я теж допоможу, наскільки зумію. Бо я тобі добра бажаю.

— Відколи?

— Прошу?

— Ми ніколи досі не розмовляли наодинці. З нами завжди був Горицвіт, а я не хотів піднімати цю тему в його присутності. Детальна письмова інформація про мої начебто зловживання. Звідки вона в Еґмунда? Хтось це все підробив. Хто саме? Адже не він власноручно? Ти їх підробив, Ферранте.

— Я не мав з цим нічого спільного. Запевняю, що…

— Поганий з тебе брехун, як на охоронця права. Аж дивно, як ти видряпався на таке становище.

Феррант де Леттенгоф закусив губи.

— Я був вимушений, — сказав. — Виконував наказ.

Відьми́н довго дивився на нього.

— Ти б не повірив, — сказав врешті, — скільки разів я чув таку фразу. Одне тішить — найчастіше з уст людей, яких от-от мали повісити.

* * *

Літта Нейд була серед гостей. Він одразу ж її помітив. Ще б пак — впадала в око.

Дуже відкриту сукню з соковито-зеленого крепдешину спереду оздоблювала вишивка у формі величезного метелика, іскристого від маленьких цехінів. Знизу сукня була обшита щлярками. Шлярки в одязі жінок, старших десяти років, як правило, викликали у відьми́на іронічне співчуття, однак у сукні Літти вони гармоніювали з рештою, притому у спосіб більш ніж привабливий.

Шию чародійки охоплювало кольє зі шліфованих смарагдів. Жоден не був менший за мигдаль. Один був навіть значно більшим.

Її руде волосся палало, як лісова пожежа.

Біля Літти стояла Мозаїк. У чорній і приголомшливо сміливій сукні з шовку й шифону, на передпліччях і рукавах цілком прозорого. Шию і декольте дівчини прикривало щось типу фантастично прикрашеної шифонової кризи[43], що в поєднанні з довгими чорними рукавичками надавало її постаті аури екстравагантності й таємничості.

Обидві мали черевички на каблуках у чотири пальці заввишки. Літта зі шкіри ігуани, Мозаїк — чорні лакові.

Геральт якусь мить вагався, чи підійти. Але тільки мить.

— Доброго дня, — стримано привіталася вона. — Яка зустріч, я рада тебе бачити. Мозаїк, ти виграла, білі мештики твої.

— Парі, — здогадався він. — А про що?

— Про тебе. Я думала, що ми вже тебе не побачимо, побилася об заклад, що ти більше не з’явишся. Мозаїк прийняла заклад, бо думала інакше.

Обдарувала його жадеїтовим поглядом, виразно чекаючи на коментар. На слова. Все одно, які. Геральт мовчав.

— Вітаю прекрасних дам! — Горицвіт вискочив, як з-під землі, справжній deus ex machina. — Низько кланяюсь, моє шанування вроді. Пані Нейд, панно Мозаїк. Даруйте, що я без квітів.

— Даруємо. Що нового у світі мистецтва?

— Як звичайно в мистецтві, все і нічого. — Горицвіт зняв з таці пробігаючого мимо пажа келихи з вином, вручив дамам. — Свято дещо нуднувате, правда? Але вино добре. Ест Ест, сорок за пінту. Червоне теж непогане, я скуштував. Тільки гіпокрасу не пийте, вони його неправильно підправляють. А гості сходяться, помічаєте? Як воно звичайно у вищому світі, це такі гонки навпаки, змагання a rebours, виграє і дістає приз той, хто з’явиться останнім. І ввійде з шиком. Вже, мабуть, і фініш. Лінію мети перетинає власник мережі тартаків з дружиною, тим самим програючи управителю порту з дружиною, що йде відразу ж за ним. Але цей теж програє якомусь незнайомому мені моднику.

— Це шеф ковірського торговельного представництва, — пояснила Корал. — З дружиною. Цікаво, чиєю.

— До чільної групи, гляньте, приєднується Пирал Пратт, старий бандит. З гарненькою партнеркою… А, щоб ти здох!

— Що трапилося?

— Ця жінка біля Пратта… — захлинувся Горицвіт. — Це ж… Це Етна Ясідер… Вдовичка, яка продала мені меч.

— Так вона тобі представилася? — пирснула Літта. — Етна Ясідер? Банальна анаграма. Насправді вона Антея Дерріс. Найстарша Праттова донька. Ніяка вона не вдовичка, бо й замужем ніколи не була. Ходять такі чутки, що мужчин не любить.

— Праттова донька? Неможливо! Я ж у нього бував…

— І там її не зустрічав, — закінчила замість нього чародійка. — Нічого дивного. Антея має не найліпші стосунки з родиною, навіть прізвища не вживає, користується замінником, складеним з двох імен. З батьком підтримує тільки ділові контакти, але вони в них дуже навіть інтенсивні. Я й сама дивуюся, побачивши їх разом.

— Це, напевно, діловий контакт, — проникливо зауважив відьми́н.

— Аж страшно подумати, який. Антея офіційно займається торговельним посередництвом, але її улюблений спорт — це афери, шахрайство і фальшування. Поете, про щось тебе попрошу. Ти людина бувала, а Мозаїк — ні. Прогуляйся з нею поміж гістьми, представ тим, кого варто знати. Покажи тих, кого не варто.

Запевнивши, що бажання Корал є для нього наказом, Горицвіт взяв Мозаїк під руку. Залишилися самі.

— Ходімо, — Літта обірвала затяжне мовчання. — Пройдемося. Туди, на горбок.

З горбка, зі святині задуми, звисока, відкривався вид на місто, на Пальміру, порт і море. Літта притінила очі долонею.

— Що там випливає на рейд? І кидає якір? Трищогловий фрегат цікавої конструкції. Під чорними вітрилами, гм, це досить небуденно.

— Облишмо фрегати. Горицвіт і Мозаїк відійшли, ми самі й на узбіччі.

— А ти, — відвернулася вона, — намагаєшся здогадатися, чому. Чекаєш, що я тобі скажу. Чекаєш на питання, які я тобі задам. А, можливо, я просто хочу розповісти тобі свіжі плітки? З середовища чародіїв? Ах, ні, не лякайся, це не про Єнніфер. Про Ріссберг, місце, трохи тобі знайоме. Там останнім часом трапилися великі зміни… Чомусь не