Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Пізніше ми дізналися, що зграя вовків, яка напала на нас, спустилася з гір до людських осель і наробила багато шкоди — порізала овець і коней, і навіть кількох людей.

Нам треба було перетнути ще одне небезпечне місце — проводир сказав, що коли нам іще раз трапляться вовки, то саме там. Це був пролісок — галявина, зусібіч оточена деревами, а далі починалося село, куди ми прямували. У ліс ми заглибилися ще перед заходом сонця, а вийшли у пролісок, коли сонце вже закотилося. Дорогу нам перебігло п'ятеро вовків — так прудко, мов вони переслідували дичину. На нас вони не звернули жодної уваги. Про всяк випадок зброю ми тримали напоготові, а вуха нашорошили.

У проліску ми наштовхнулися на мертвого коня — його зарізали вовки. Від коня залишився самий кістяк, а навколо скупчилося понад дюжину вовків. Вони нас не помітили, а ми постаралися не привертати уваги. П'ятниці так і кортіло підбігти до зграї, але я йому пригрозив: нам і так вистачало клопоту. Ми ще не дійшли й до половини проліску, як ліворуч з-поміж дерев залунало страшне виття, і ми уздріли з сотню вовків, що рухалися просто на нас.

Ми заледве встигли вишикуватись у лінію, кожен другий мав стріляти, а інші перезаряджатимуть і подаватимуть рушниці. Крім того, кожен із нас був озброєний іще й пістолем, які теж треба було тримати напоготові. Одночасно пролунало шість пострілів — і вовки зупинилися. Четверо з них упали з простреленими головами, ще кілька були поранені та стікали кров'ю. Так, вовки зупинилися, але не відступали. І тоді я згадав, що найлютіші звірі бояться людського голосу, тож звелів усім горлати й галайкати. І дійсно: звірі почали помалу відступати, повертаючись до нас спинами. Тоді я наказав зробити другий постріл їм у спини — і вони помчали геть та зникли поміж деревами.

Ми перезарядили рушниці й, не марнуючи часу, рушили в путь. Та не встигли ми ступити й кількох кроків, як із лісу долинув моторошний звук — саме звідти, куди ми прямували.

Наближалася ніч, землю огортав присмерк. Ми чули жахне виття — вовки оточували нас зусібіч. Ось декілька з'явилося спереду, а ще кілька показалося ззаду. Ще одна зграя вигулькнула ліворуч. Вони ще не нападали, тож ми їхали далі, скільки ставало коням сили. Нарешті ми під'їхали до перелісся, яке нам іще треба було перетнути. Та дорогу заступило декілька вовків. Зненацька з другого боку перелісся пролунав рушничний постріл, а потім нам назустріч, мов вітер, вилетів осідланий кінь. За ним гналося шістнадцятеро чи сімнадцятеро вовків. Поки що кінь випереджав їх, та вони насідали йому на п'яти, і довго він не витримає такого темпу.

Але найгірше видовище відкрилося нам, коли ми наблизилися до перелісся: просто в снігу лежали трупи коня і двох людей, зарізаних вовками. Певно, то один із чоловіків зробив постріл, який ми почули, бо поруч із ним лежала рушниця. Ми так перестрашилися, що не знали, як учинити. А тим часом вовки купчилися довкола нас, сподіваючись на поживу. Певен: їх було щонайменше три сотні.

Нам пощастило: неподалік навалені були кедри, зрубані влітку, та ще не вивезені. Я спрямував наш маленький загін під захист цих кедрів: ми заховались за одним із великих стовбурів і вишикувались трикутником, щоб усередині укрити коней. Добре, що ми встигли це зробити, бо хижаки атакували нас звідусіль, із гарчанням заскакуючи на повалений кедр. Їм найбільше кортіло допастися до наших коней. Я наказав, як і перше, стріляти через одного. Ми одразу підстрелили кількох тварюк, але вовків було не спинити — ні на мить не можна було припиняти вогню.

Ми ще раз вистрілили — вовки на мить затнулися. Але задні тиснули на передніх, тож нам довелося швидко стріляти з пістолів. За чотири раунди пострілів ми забили сімнадцятьох чи вісімнадцятьох хижаків, а ще більше покалічили, проте зупинити зграю було неможливо.

Ми не маємо права витрачати всі набої таким чином! Поки П'ятниця перезаряджав свою і мою рушниці, я гукнув слугу-матроса, подав йому ріг із порохом і звелів насипати доріжку уздовж поваленого стовбура. Не встиг він скінчити, як вовки вкотре напали на нас, заскакуючи просто на стовбур. Кресалом незарядженого пістоля я висік вогонь поблизу пороху — полум'я бухнуло у вовчі писки, і кілька з них одразу ж упали. Ми їх миттю пристрелили, а решта перелякалися вогню і вже не наближалися. Тоді я наказав дати ще один залп із пістолів, а потім загорлати з усієї моці. Переможені вовки підібгали хвости, утікаючи, а ми кинулись навздогін пораненим хижакам і добивали їх шаблями.

Скільки ми понищили лютих тварюк, не перелічити. Звільнивши дорогу, ми рушили в путь, бо попереду лишалося щонайменше льє. Кілька разів до нас долинало загрозливе вовче виття, іноді навіть здавалося — ми бачили силуети, але почав сипати сніжок, і важко було розрізнити щось у мороці. За годину ми під'їхали до села, у якому збиралися заночувати, — всі мешканці були перелякані та готові збройно відбиватися від вовків. Виявляється, минулої ночі на село напали вовки й ведмеді, які наробили такого погрому серед товару, що доводилося тепер чатувати день і ніч.

Наступного ранку наш провідник почувався зовсім кепсько: руки й ноги йому набрякли, і він не міг рухатися далі. Отож нам довелося взяти місцевого проводиря до Тулузи. Тут нарешті погода потеплішала — ні снігу, ні вовків. Коли я розповідав історію, що трапилася з нами, мені говорили: не дивина для гірських лісів! Чудувалися, щоправда, який це провідник погодився вести нас через гори у таку пору року. До того ж знавці нагримали на нас: ні в якому разі не можна було оточувати коней і заслоняти їх, бо від цього вовки робилися ще лютішими і ще більше хотіли допастися до здобичі. Небувала річ, що вони не роздерли нас на шматки! Якби ж ми стріляли з висоти вершників, себто не злазили з коней, то вовків подолати було б легше. А краще за все було віддати вовкам коней — тоді б вони не зачіпали людей… Я ж із тої пори дав собі слово, що більше ніколи не потикатимусь у гори. Либонь, краще проплисти тисячу льє в океані,