Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

Я не найкращий свідок тій добі: в 1968-му мені йшов восьмий рік (Юркові, нагадую, — двадцять восьмий!), але за отриманим у дитинстві емоційним зарядом — якраз на ту «вогку глину» свідомости, на якій кожен відбиток упечатується й зацементовується аж до скону, — смію й себе в певному сенсі вважати її продуктом. Бо, крім низки зовнішніх прикмет («поворот з таборів, шістдесятницькі вірші», кажучи для стислости ще одною автоцитатою, плюс не менш пам'ятні — твіст, і «маленьке чорне плаття», і стрибки під Лєткуєнку-дубі-дубі-ду, і «чуєш? оцей інструмент називається сак-со-фон», і «не заважай, тато перекладає з чеської», і підслухане від дорослих «ЧУМАКАМЮ», і якісь «НОЧІКАБІРІЇ», на які мене не взяли: світ, громохкий і прекрасний, був розчахнутий навстіж і тільки й ждав, коли я виросту!), я запам'ятала й дещо важливіше, і навіть, наважуся ствердити, НАЙважливіше в тій добі: її  р и т м  (і наступний, особливо після арештів 1972 року, перепад ритмів також!), — і вмію читати семантику її прихованих кодів, вона не є для мене «іноземною територією». У симоненківському нестямно-захопленому юначому вигукові: «Як мені даровано багато, / Скільки в мене щастя, чорт візьми!» — я без труда впізнаю той самий визвольний вибух ейфорії, що на іншому континенті стрясав був під ту пору змішаними юрбами білих — і «ніґерів», які, як і мільйони наших в'язнів колгоспу й ҐУЛАҐу, вперше відчули себе «теж-людьми» (а як цікаво було порівняти хронологію американського руху за громадянські права — і повстань у ҐУЛАҐу!) — й од повноти почуттів (хто хоч раз у житті не танцював од щастя, той, вважати, й не жив!) витинали несамовиті колінця під крик Біла Гейлі: «One, two, three o'clock, four o'clock — rock! Five, six, seven o'clock, eight o'clock — rock!»… І бітники, і гіппі, і сорбоннські маоїсти-ревізіоністи в чорних светрах, і київський Клуб творчої молоді, і молодіжний фестиваль у Гельсінкі, де на фото молоденька Марта Богачевська поруч із молоденьким Віталіком Коротичем (хто-небудь іще згадує, що репутацію «ліберала і прогресиста» він здобув на посаді редактора шалено популярного в 1960-х журналу «Ранок»?), — перший, між іншим, контакт із діаспорою, ура, «відлига»! — в усьому тоді був той істинно молодечий запас непідробно-щирої довіри життю, який потім у таких масштабах не повторювався вже ніколи, — така собі всесвітня «Помаранчева революція» завдовжки в кільканадцять років (американці недарма називали наш Майдан-2004 «Вудстоком»!). «Справжній рок-н-рольщик» — це людина, яка не розгубила цього запасу.

Підкреслюю: не релікт епохи, ні, Боже збав (реліктів, запилюжених, сварливих і жовчних, маємо доволі!), — а  ж и в и й  її свідок: той, хто ввесь вік живе на тій самій її хвилі, з якою так щасливо був збігся-зрезонував замолоду, — в своєму власному, питомому ритмі на 4/4. У теперішності живе — цілий час невситимо цікавий до всього, що вона з собою несе.

Так що в тому вірші я вгадала правильно: як написалося, так і сталося. Юрко не постарівся — він чесно зіграв (станцював!) своє життя за законами жанру, і саме його життя й стало найкращим його твором. Аж до останнього акорда, за який оплески він уже не почув (дуже добре пам'ятаю, як страшенно хотілося сказати йому «Браво!» — а вже не кому…): свою хворобу і своє вмирання він зумів приховати від оточення з мужністю, що потрясла всіх, хто його знав, чи не дужче од самого факту смерти. Така смерть теж є артефактом культури, не менше, ніж кілограми виданих книжок чи дисків, — з того ж розряду, що смерть римського гладіатора на арені або середньовічного лицаря на полі бою («гарно жив, гарно і вмерти зумів», за козацькою примовкою): за такою смертю можна вивчати стиль доби. Тут усе згідно з естетичним каноном: рок-н-рол — це квінтесенція joie de vivre, він за визначенням не може переходити в marche funèbre (згадаймо вбраного й загримованого під блазня присмертного Фредді Меркюрі в «The Show Must Go On!»), — і тому «справжнього рок-н-рольщика» не повинні бачити під крапельницею, посірілим од нападу болю чи полисілим од хіміотерапії, і чіплятися за життя в пошуках кращих лікарів, фондів, закордонних клінік і т. д. йому теж не пристало — хто грав своє життя з божественною легкістю, має з такою самою легкістю зачохлити інструмент і зійти зі сцени… І лишитися повік молодим і безсмертним (дивіться останні Юркові відео!): жвавим, легким на підйом, у чорних окулярах — як Збишек Цибульський у славетній сцені з «Попелу й діаманту»… Тільки коли в фіналі приберуть із кадру закривавлені простирадла, ми побачимо, чого коштувала героєві ця роль. (Що ви кажете, не встає? Мертвий? Не може бути!..)

Усім, хто намагається наслідувати Юрка Покальчука на рівні жестів, варто спочатку спитати себе: чи зможу я так умерти? Без ствердної відповіди всякий жест буде фальшивим — а значить, у кінцевому підсумку, непристойним. Тільки ствердна робить пристойним усе, із «сексом і наркотиками» включно. В кінці шляху на Фауста чекає спасіння.

***

Читач уже, напевно, помітив, що я кажу «Юрко» — не «Покаль», і не «Пако». Це з дому, маю право. Ми не були з ним близькими друзями, але в моєму житті він, без перебільшення, «був завжди», відколи себе пам'ятаю, — десь поруч або принаймні в полі зору, навіть якщо на паралельних орбітах. Таке рясне «мелькання впритул» упродовж сорока років є неомильною прикметою єдности середовища, а середовище — це не просто тусовка: це вже так званий «культурний шар», що вартує пильнішого вгляду. А що починалося все з Луцька — міста, де минули перші сім років мого життя й ціле Юркове доростання (дитинство, школа й інститут, повний «портрет митця замолоду»!), то варто тут укинути кілька слів і про середовище тамтешнє — розуміється, наскільки я годна уявити його собі з розповідей батьків та моїх власних дитячих вражень.

Щоправда, в «моєму» Луцьку — тому, який тривав до 1968 року (до Києва моїм батькам, після трьох років митарств, вдалося остаточно перебратись акурат за місяць перед празькими подіями), — Юрка вже не було: на той час він «далеко пішов», за чутками, вивчав арабську чи фарсі «десь у Ленінграді», тобто перетворився серед провінційних еліт на своєрідну міську легенду. А проте це ще було те саме місто його отроцтва й юности, яке, попри потужний натиск «совєтизації» (головно за