Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

що означало бути в шоці. Швидко догортала до «Хроніки». Ось вона, та сама фотографія. Прочитала великий заголовок: «Дорожні пірати». Її дочка. Засідка, поліція, гонитва. «Поліція затримала…» До чого тут Бабі у всій цій історії? Рядки застрибали у неї перед очима. Відчула, що вмліває. Потім зробила глибокий вдих. Потроху отямилась. Взяла здачу. Власник кіоску, побачивши її такою блідою, захвилювався.

— Синьйоро Джервазі, що сталось? Вам погано? Кепські новини?

Рафаелла відвернулась, хитаючи головою.

— Ні, нічого.

Відійшла від кіоску. А що вона могла йому відповісти? Що вона скаже своїм подругам? Сусідам? Аккадо? Цілому світові? Щось на кшталт: «Ні, нічого, не хвилюйтеся. Моя дочка — одна з дорожніх піратів, але ж не завжди, тільки так, зрідка».

Важко буде дочекатись, поки вона повернеться зі школи…

Голос у телефоні був палким і провокативним: — Синьйоре Манчіні, ваш батько на першій лінії…

— Дякую, синьйорино!

Паоло натиснув кнопку з написом «L1».

— Алло, тату?

— Ти бачив «Мессаджеро?»

— Так, та фотографія переді мною.

— Статтю прочитав?

— Так.

— Що думаєш?

— Та що тут думати. Гадаю, рано чи пізно він погано скінчить.

— Так, я теж так думаю. Що ми можемо зробити?

— А що тут можна зробити?

— Коли повернешся додому, поговориш із ним про це?

— Так, поговорю. Навряд чи це щось дасть. Але якщо ти від того будеш щасливіший, то так, я поговорю з ним, обіцяю.

— Дякую, Паоло. — Батько поклав слухавку.

«Щасливішим… Що може зробити мене щасливим? Точно не ось така стаття про мого сина. — Взяв газету. Подивився на фотографію. — Боже мій, який же він гарний, весь у неї». І слабка усмішка майнула на втомленому обличчі, на якому назавжди закарбувались сліди задавненого болю. На якусь мить він був щирим із собою. Нарешті зрозумів, що могло б зробити його щасливим.

Секретарка Паоло ввійшла до нього з якимись паперами.

— Синьйоре, це документи на підпис.

Поклала їх йому на стіл і стала поряд, чекаючи. Паоло витяг із нагрудної кишені ручку з золотим пером. Її подарувала Мануела, його наречена. І тут він відчув парфум секретарки. Він провокував. Все у ній провокувало.

Паоло підписував папери.

Ручка Мануели не заважала йому думати про секретарку, про її парфуми, про ці невинні стегна, які легко й випадково торкалися його спини. Чи не так уже й випадково?.. Його збудила думка про те, що вона могла навмисно об нього тертися. Паоло завжди був дуже чутливим.

— Синьйоре, а це в газеті — то ваш брат?

Паоло підписав останній документ.

— Так, це він.

Секретарка ще на якусь мить зупинилась поглядом на фотографії.

— А позад нього хто, його дівчина?

— Не знаю. Можливо.

— Ваш брат має кращий вигляд у житті, ніж на фото.

Паоло подивився їй услід. Її хода та слова не залишили сумнівів. Вона була жінкою, відтак хитрою, як усі жінки. І навмисно терлася об нього, тепер він був упевнений. Так само упевнений, як у винайденій ним для синьйора Форте схемі, котра дозволить тому заощадити мільйони. Глянув на газету. На хвильку уявив себе самого на мотоциклі, що став дибки, і з секретаркою позаду. Вона притискалась до нього, її ноги обхоплювали його ноги, а руки обіймали його за пояс. Гарно було б. Закрив «Мессаджеро». Паоло панічно боявся мотоциклів. Хтозна, чи його фотографія взагалі коли-небудь з’явиться в газеті. У будь-якому разі він там точно не буде на мотоциклі дибки. Максимум — щось пов’язане з фінансами. Раптом сплило погане передчуття. Уявив себе в наручниках на фотографії під заголовком: «Заарештований бухгалтер відомого фінансиста». Знову взяв до рук теку синьйора Форте. Краще перевірити, чи точно все там гаразд.

Палліна вибігла зі школи, перестрибуючи сходинки поряд із Бабі.

— Оце сила! Як ти Джаччі носом тицьнула!

— Мені шкода…

— Тобі шкода? Та так їй і треба, старій відьмі! Ти справді думаєш, що вона помилково поклала моє завдання серед «сімок»? Вона це навмисно! Бо ненавидить мене, адже я завжди весела, жартую, у той час як сама вона дотепна, як катафалк.

— Знаю, але мені все одно шкода. А потім, ти бачила, як вона на мене дивилась? Тепер вона мене ненавидить і зробить усе, щоб завалити на іспитах.

Палліна ляснула її по плечі.

— Та ну, нічого вона тобі не зробить. Ти така підготована, що для тебе іспити будуть, наче легка прогулянка, хай би як вона старалась. Мені б такий середній бал, як у тебе, я б тоді такого шелесту наробила…

Палліна витягла з сумки пачку «Кемел лайт». Узяла цигарку до рота. Подивилась у пачку. Там залишалось ще три, не рахуючи перевернутої, тієї, що «на щастя». Закрила пачку й закинула її до сумки. Відтак знайшла запальничку й закурила. Бабі зиркнула на це: — Гей, хіба ти не казала, що кидаєш курити?

— Так, казала. Кину в понеділок.

— Хіба це не був минулий понеділок?

— Був. Я й кинула, але вчора знову почала.

Бабі похитала головою. Спустилася з останніх сходинок. Побачила материну машину з іншого боку дороги.

— Ну, Палліно, то ти їдеш з нами?

— Ні, зачекаю на Полло, він має заїхати по мене. Може, він буде зі Степом. Чому б тобі не залишитися? Ну ж бо, скажи своїй матері, що ти їдеш обідати до мене.

Бабі на хвильку замовкла. Вона не думала про Степа від ранку. Занадто багато всього сталося. Спало на думку їхнє прощання. «Непослідовна». Так він сказав. Ненормальний. Вона не була непослідовною, не хотіла такою бути.

— Дякую, Палліно. Я їду додому, і я вже казала: не хочу бачити Степа, і не наполягай на цьому, бо посваримось.

— Ну як хочеш. Тоді о п’ятій в «Парнасі»…

Бабі хотіла щось додати, але Палліна її випередила: — Так, так, з моєю «Веспою».

Бабі усміхнулась і пішла. Палліна подивилась їй услід. Хтозна, чому вона така гордовита. Її справа. Може, це така стратегія, подумала Палліна. Хай там як, їй личить. «Класнюча. І як вона поставила на місце Джаччі!» Вирішила, що ця новина заслуговує на поширення. Підійшла до групки молодших дівчат, другокласниць.

— А ви вже чули, як Джаччі носом у багно вмочили?

— Ні, а що сталось?

— Хотіла не допустити до іспитів Сильвію Фесту з мого класу. Але насправді вона помилилась, бо поставила їй оцінку іншої дівчини.

— Правда?

—