Читати книгу - "Містична річка"

Вайті проминув Шона й повернувся на кухню.

Шон відхилився від стіни й пішов за ним.

— А це означає, що вона, мабуть, знала його. Тому вона й сказала: «Привіт».

— Мабуть, так, — кивнув головою Вайті. — Бо чому б вона тоді зупинила автомобіль?

— Ні, — сказав Шон.

— Ні? — Вайті прихилився до прилавка й подивився на Шона.

— Ні, — повторив Шон. — Автомобіль на щось налетів, і ліве колесо попало в кювет.

— Проте слідів гальмування не лишилося.

Шон кивнув головою.

— Вона їхала десь зі швидкістю п’ятнадцять миль на годину, й щось примусило її звернути в кювет.

— Що?

— Звідки я знаю? Ти в мене бос.

Вайті всміхнувся й допив свою кока-колу одним великим ковтком. Потім відчинив холодильник, щоб узяти наступну порцію.

— Що примушує людину круто звернути, не натискаючи на гальма?

— Щось на дорозі, — сказав Шон.

Вайті підняв нову бляшанку кока-коли на знак згоди.

— Але на дорозі не було нічого, коли ми туди прийшли.

— Ми прийшли туди наступного ранку.

— То це була цеглина або щось таке?

— Цеглина надто маленька, ти не думаєш? І звідки вона взялася б о тій годині ночі?

— Якийсь обгорілий шматок?

— Можливо.

— Щось дуже тверде, — сказав Вайті.

— Щось, — погодився Шон.

— Вона круто повертає, налітає на брівку, педаль вислизає з-під її ноги, й автомобіль нахиляється.

— І цієї миті з’являється злочинець.

— Якого вона знає. І він просто підходить і накидається на неї?

— А вона б’є його дверцятами, і…

— Тебе коли-небудь били дверцятами? — Вайті підняв комір, накинув на шию краватку й почав зав’язувати її.

— Такого в моїй практиці не було.

— Це легкий поштовх. Якщо ти стоїш дуже близько й легенька жінка штовхає тебе дверцятами нікчемної «тойоти», це може лише роздратувати тебе. Карен Г’ю показала, що той, хто в неї стріляв, був десь на відстані шістьох дюймів, коли вистрелив уперше. За шість дюймів.

Шон зрозумів його логіку.

— Окей. Можливо, вона впала й штовхнула дверці ногою. Такий удар був би набагато сильніший.

— Але дверці мали бути відчинені. Вона могла штовхати їх ногою цілий день, якщо вони були зачинені, й нічого не домогтися. Вона мусила відчинити їх рукою і штовхнути ліктем. Тож або вбивця відступив і дістав удар, коли він його не чекав, або…

— Він багато не важив.

Вайті нарешті зав’язав свою краватку.

— Тоді я знову повертаюся до відбитків ніг.

— До блядських відбитків ніг, — сказав Шон.

— Так! — скрикнув Вайті. — До блядських відбитків ніг. — Він застебнув свого верхнього ґудзика й підтягнув вузол ближче до горла. — Шоне, злочинець погнався за жінкою через парк. Вона втікає від нього, а він женеться за нею, немов розлючена горила. Тобто він перетнув майже весь парк, і ти мене запевняєш, що його ноги жодного разу не загрузли в землю?

— Усю ніч лив дощ.

Шон відхилив голову назад, на буфет, який стояв за ним, і спробував уявити собі це — уявити, як Кейті Маркус, вимахуючи руками, біжить по темному схилу до екрана колишнього кінотеатру для автомобілістів, її шкіра подряпана кущами, волосся промокло від дощу й поту, а кров стікає по руці й грудях. Аж ось і вбивця, темний і без обличчя, вибігає на вершину схилу через кілька секунд після неї, засапавшись від жадоби вбивства. Шонові він уявлявся здоровилом, виродком природи й до всього хитрим. Досить хитрим, щоб покинути якусь річ посеред вулиці й примусити Кейті Маркус з’їхати в кювет. Хитрим, щоб здійснити свій злочин на Сідней-стрит, де мало хто може щось почути або побачити. Той факт, що стара леді Прайор щось почула, був винятком, якого вбивця не міг передбачити, бо навіть Шон здивувався, довідавшись, що хтось досі живе в цьому кварталі, який майже вигорів від пожежі. В усьому іншому, проте, вбивця виявився надзвичайно проникливим.

— Гадаєш, він виявився таким проникливим, що затоптав свої сліди? — запитав Шон.

— Про що ти?

— Про вбивцю. Може, він убив її, а потім повернувся й заповнив грязюкою ямки від своїх слідів?

— Можливо, але як би він запам’ятав кожне місце, де ступав? Він перебував у темряві. Навіть якби він мав ліхтарик, йому довелося б обстежити надто велику територію, знайти всі свої сліди й розрівняти їх.

— Але ж, чоловіче, ти забув про дощ.

— Так, — зітхнув Вайті. — Я куплюся на теорію дощу, якщо той виродок важив не більш як сто фунтів. Інакше…

— Бренден Гарріс не здався мені набагато важчим…

Вайті застогнав.

— Невже ти думаєш, що цей хлопчисько спроможний на вбивство?

— Ні.

— І я так не думаю. А що, до речі, ти скажеш про свого приятеля? Він, між іншим, чоловік тендітний.

— Ти про кого?

— Про Бойла.

Шон відійшов від прилавка.

— Як ти на нього вийшов?

— Зараз ми обидва на нього вийдемо.

— Ні, зачекай секунду…

Вайті підняв руку.

— Він стверджує, що покинув бар приблизно о першій? Нісенітниця. Ті паскудні дзиґарі зупинилися за десять хвилин до першої. Кетрін Маркус покинула бар о дванадцятій сорок п’ять. Це твердо встановлені факти, Шоне. Алібі цього чоловіка має провал у п’ятнадцять хвилин, який нам відомий. Звідки нам знати, коли він прийшов додому? Тобто справді прийшов додому?

Шон засміявся.

— Вайті, та він же просто чоловік, який був тоді в барі.

— В останньому місці, де її бачили. В останньому, Шоне. Ти сам це сказав.

— Що я сказав?

— Що ми шукаємо чоловіка, який тієї ночі перебував удома.

— Справді, я…

— Я не кажу, що це зробив саме він. Навіть не намагаюся стверджувати це. А проте з цим чоловіком щось не гаразд. Ти ж чув, які він дурниці молов, що це місто потребує доброї хвилі злочинів. І він не жартував, він говорив серйозно.

Шон поклав свою порожню бляшанку з-під кока-коли на кухонний прилавок.

— Ти їх здаєш?

— Ні, — промовив, спохмурнівши, Вайті.

— Навіть за п’ять центів за штуку?

— Шоне.

Шон укинув свою бляшанку в сміттєве відро.

— Ти хочеш переконати мене, що такий чоловік, як Дейв Бойл, спроможний убити — кого? — дочку кузини своєї