Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Це я, — каже він, трохи посміюючись, бо я стрибком геть зовсім вибив з нього дух. — Ох, радий тебе бачити, Тодде.

— Бене, — кажу я, відхиляючись від нього і я не знаю шо робити з руками такшо я просто хапаю його руками за барки і так трясу, шо це означає любов. — Бене, — знов кажу я.

Він киває і сміється.

Але в нього синці біля очей, і я вже бачу, як всьо починається, скоро це буде у всьому його Шумі, такшо я мушу запитати:

— Кілліан?

Він нічо не каже, але показує мені, Бен біжить назад до ферми яка вже горить, яка вже догорає, всередині пара людей мера, але Кілліан теж, і Бен скорботний, він дотепер у скорботі.

— О ні, — кажу я, мій шлунок перевертається, я забагато думав про це, аби це виявилось правдою.

Але думати — то вам не знати.

Бен знову киває, повільно і сумно, і я замічаю, шо він брудний, і шо в нього на носі запеклась кров, і шо у нього такий вигляд, ніби він тиждень нічого не їв, але це всеодно Бен, і він всеодно може читати мене як ніхто інший, бо його Шум вже питає мене про Манчі і я вже показую йому всьо і тута нарешті мої очі полюцьки наповнюються сльозами, тоді переповнюються і він знову бере мене в свої руки і я насправді оплакую втрату свого собаки і Кілліана і колишнього житя.

— Я залишив його, — кажу я і повторюю, зашмарканий і закашляний. — Я залишив його.

— Я знаю, — каже він, і я знаю, шо це правда, бо я чую ті самі слова в його Шумі. Я залишив його, думає він.

Але всього через хвилину я відчуваю, як він лагідно відштовхує мене від себе і каже:

— Слухай, Тодде, у нас мало часу.

— Мало часу на шо? — я шморгаю, але бачу, шо він дивиться на Віолу.

— Привіт, — насторожено каже вона.

— Привіт, — каже Бен. — Певно, ти і є вона.

— Мабуть, так, — каже вона.

— Ти дбала про Тодда?

— Ми дбали одне про одного.

— Добре, — каже Бен, а його Шум стає теплий і сумний. — Добре.

— Ходи, — кажу я, беручи його за руку і пробуючи піттянути його до кладки. — Знайдемо тобі шось поїсти. І там є лікар…

Але Бен не рухається.

— Ти можеш трошки повартувати для нас? — питає він Віолу. — Скажеш, коли шось побачиш, шо-небудь. Хоть із поселеня, хоть на дорозі.

Віола киває і перезирається зі мною, перед тим як вийти назад на дорогу.

— Усе стало гірше, — каже мені Бен, тихо, серйозно як серцевий напад. — Тобі треба знайти місце, яке називається Притулок. Так швидко, як зможеш.

— Я знаю, Бене, — кажу я, — чого ти?..

— За тобою йде армія.

— Це я теж знаю. А ще Аарон. Але раз уже ти тут, ми могли б…

— Я не можу піти з вами, — каже він.

У мене падає щелепа.

— Шо? Ясно шо ти можеш…

Але він хитає головою.

— Ти знаєш, шо я не можу.

— Ми шось придумаємо, — кажу я, але мій Шум крутиться, думає, пригадує.

— Чоловікам із Прентісстауна не раді ніде в Новому Світі, — каже він.

Я киваю.

— Вони і хлопцям із Прентісстауна не дуже раді.

Він знову бере мене за руку.

— Хтось тебе кривдив?

Я тихо дивлюся на нього.

— Та багато хто, — кажу я.

Він закушує губу і його Шум стає навіть сумнішим.

— Я шукав тебе, — каже він. — Вдень і вночі, йшов за армією, обходив її, обганяв її, слухав чутки про хлопчика і дівчинку, котрі подорожують самі. І от ви тут, і з вами все добре, і я знав, шо все і буде добре. Я знав, — він зітхає і в зітхані так багато любові і суму, шо я знаю, шо він каже правду. — Але я в Новому Світі буду небезпечним супутником, — він показує на кущ, у якому ми ховаємся, ховаємся як злодії. — Решту дороги ти маєш пройти сам.

— Я не сам, — не думаючи кажу я.

Він усміхається, але все ще сумно.

— Так, — каже він. — Так, не сам, правда? — він знову розглядається навколо нас, дивиться через листя, через річку, на хатку доктора Снов. — Ти був хворий? — питає він. — Я почув твій Шум учора зранку, за рікою, але він був гарячковий і сонний. З тих пір і чекав тут. Боявся, шо шось пішло дуже погано.

— Я був хворий, — кажу я і в моєму Шумі появляється встид, ніби дуже повільні клуби туману.

Бен знову придивляється до мене.

— Шо сталося, Тодде? — каже він, лагідно читаючи мій Шум, як йому це завжди вдавалося. — Шо сталося?

Я відкриваю свій Шум для нього, всьо від початку, кроклів, котрі напали на Аарона, біг через болото, корабель Віоли, гонитва з мером верхи, міст, Гільді і Тем, Дальній Кут і всьо шо сталося там, люди з дороги, Вілф і штуки які співали Ось, пан Прентіссмолоччий і Віола, котра мене врятувала.

І спекл.

І то шо я зробив.

Я не можу дивитися на Бена.

— Тодде, — каже він.

Я все ще дивлюся на землю.

— Тодде, — знов каже він. — Подивися на мене.

Я дивлюся на нього. Його очі, сині, як завжди, зустрічаються з моїми і дивляться в них.

— Ми всі помиляємось, Тодде. Ми всі.

— Я вбив його, — кажу я. Тоді глитаю. — Я вбив його. То був він.

— Ти діяв, базуючись на знаннях. Ти діяв із найкращих поривань.

— І це така відмазка?

Але шось є в його Шумі. Шось раніше заховане.

— У чім річ, Бене?

Він зітхає.

— Час тобі дізнатися, Тодде, — каже він. — Час тобі знати правду.

Хрустять гілки і Віола швидко вертається до нас.

— Кінь на дорозі, — тихо каже вона.

Ми слухаєм. Стукіт копит, унизу на річковій дорозі, швидко рухається. Бен забурюється ще глибше в кущі. Ми йдемо з ним, але вершник їде так швидко, шо ми його зовсім не цікавимо. Ми чуємо, як він гримить по дорозі і звертає на міст, який веде прямо до Вуглекопського, копита цокають по дошках, тоді по землі, аж поки їх не ковтають звуки гучномовця.

— Це точно не добрі новини, — каже Віола.

— Це, певно, армія, — каже Бен. — Вони вже мали би бути за пару годин звідси.

— Шо? — кажу я, сахаючись. Віола таксамо відскакує назад.

— Я вам казав, шо часу небагато, — каже Бен.

— Тоді треба йти! — кажу я. — І ти ходи з нами. Ми скажемо людям…

— Ні, — каже він. — Ні. Ви йдіть до Притулку. От і все. Ваш найкращий шанс.

Ми засипаємо його несподіваними питаннями.

— А в Притулку безпечно? — питає Віола. — Від армії?

— А правда шо в них є лікарство від Шуму? — питаю я.

— Там буде зв’язок? Я зможу зв’язатися з кораблем?

— Там точно безпечно? Ти точно знаєш?

Бен підносить руки і зупиняє нас.

— Я не знаю, — каже він. — Я там не був уже двацять років.

Віола випростується.

— Двадцять років? — каже