Читати книгу - "Вники, Міхал Шьмеляк"

комп’ютерний маг, він, напевно, повернув би цей блог назад, я не знаю, як це виглядає у "Фейсбук". Я вмію

витягувати гроші з парафіян, а не інформацію з жорстких дисків. Щодо статті, то тут ще гірша ситуація, бо її, 31

Gazeta Wyborcza - польська щоденна політична газета з головним офісом у Варшаві. Головний

редактор — Адам Міхнік. Газета любить роздмухувати політичні скандали.

76

мабуть, написав один із найбільших журналістських мерзотників, з яким навіть не можеш про щось

говорити.

– Хто це такий?!

– Казімеж Барщик, легенда журналістських розслідувань.

– Пиздиш!

– Серйозно! Я не пиздю. І не вигадую. Так і було! Клянусь Богом, будь-яким, вибирай, якого хочеш. У

світі їх близько п'яти тисяч. Бля, хай я на цьому втрачу.

– Дякую, Кацпейро.

– Як ще раз мене так назвеш, і я тебе ще раз охрещу!

– Хто тобі надав цю інформацію?

– Хто-хто, кінь в пальто.

Що ж, Кацпер знав усіх і мав неймовірний талант до зізнань, він був би ідеальним поліцейським, а

не Косма. Але, незважаючи на їхню дружбу, він ніколи не продавав своїх контактів.

– Круто. Дякую.

– Подякуєш тим, що булькає. Тримайся. Даш мені знати, що з цього лайна вийде, бо мені цікаво.

– Ясно!

Він поклав трубку. Казімєж Барщик. Журек. Тож йому нічого не залишалося, як подзвонити цій

журналістській гієні та дізнатися, у чому полягає його гра.

Він набрав номер журналіста, але той не відповідав. Косма хотів поговорити з ним зараз, поки не

минула злість, Косма добре знав, що заспокоєні сном емоції не дозволять йому обговорювати його на

рівних, і що ця бестія його з’їсть.

Добре, доведеться почекати до ранку. Одна ніч нічого не змінить.

  

Ядвіга Валясяк піднімалася сходами, і жодна зі сходинок не сміла видати звуку. Ні сьогодні, ні цієї

ночі, ні в її домі, ні тоді, коли вона вирішила согрішити, приректи свою душу на вічне прокляття. Тільки Ісус

Христос зможе змити її гріхи, тільки він. Тільки. Співчутливий. Безжальний. Мстивий.

Вона стояла перед дверима кімнати і, як і кожної попередньої ночі, приклала до них вухо. Тиша, рівне дихання сплячого чоловіка позаду них. Скільки вдихів йому залишилося? Це залежало від неї.

Вона натиснула на клямку, і двері, як співучасник спланованого злочину, безшумно відчинилися.

Коли гостя не було вдома, вона про всяк випадок змащувала петлі маслом і кілька разів проходила

намічений маршрут, щоб переконатися, що найменший звук не видасть її. Лише чотири кроки, але вона не

хотіла ризикувати. Як близько вона була до прірви, всього чотири кроки. Найважливішим був останній, чи, може, той перший?

Вона йшла до нього — до сплячої постаті, накритої тонкою літньою ковдрою. У молодого хлопця, поліцейського, було ще все життя попереду, звісно, поки він не приїхав до Вник. Можливо, він доживе до

старості, можливо, помре від раку через кілька років, але наступні дні були вирішальними, вони могли

змінити весь світ. Її світ, а значить, і цілий. Іншого в неї не було, тільки цей.

Вона вже стояла над ним, бачила його гарне обличчя, що лежало в подушці, усміхалося уві сні, очі

ворушилися під повіками. Про кого він мріяв?

Ти живеш тільки раз. Ти помреш один раз. Проте вбивати можна скільки завгодно.

Вона відчувала, як її старе серце калатало в грудях, як молот. Вона притулила холодне залізо сокири

до щоки, а потім до чола, щоб трохи заспокоїтися. Проковтнула слину.

Вона підняла сокиру.

  

Косма почув гучний хрускіт і крізь бар’єр свіжого сну зрозумів, що це дзвонить його телефон.

Здається, він поставив його на підвіконня, так, хіба так. Він не розплющив очей, рука пішла в той бік і нічого

не знайшла. Ой, він же був не вдома, а у Валясякової. Вікно, мабуть, було з іншого боку. Він розплющив очі, примружився, кімнату залило бліде світло від екрану телефону. Він схопив свій смартфон, телефонував

Казімеж Барщик. Довелося тричі провести по екрану, щоб відповісти. Хлопець довго позіхнув.

– Так? – сказав він сонним голосом. Він глянув у бік дверей, у нього склалося враження, що хтось

щойно був у його кімнаті, ніби якась тінь сховалася в коридорі. Напевно, це ще сон.

– Розбудив? – різким голосом запитав журналіст.

– Так.

– Бачиш, тому ми і в лайні. Праведні сплять, а зло ніколи не спить.

– Дай пожити.

77

– Що ти хотів? Говори, тут немає ніякого Євросоюзу, такі розмови недешеві.

Косма знову позіхнув, підвівся і швиденько побіг наверх до холодильника по пиво. Треба було якось

прокинутися.

– Ти знав Пйотра Дембіцького, – сказав він. – Брав у нього інтерв’ю.

Не було ні тиші, ні крику здивування.

– Зараз я покладу трубку і передзвоню через "Сигнал"32, – сказав журналіст.

Він не став чекати підтвердження, а просто завершив розмову. Через хвилину телефон знову

спалахнув світлом. Косма відповів.

– Ти далеко зайшов, я не думав, що ти такий хороший.

Барщик не бавився у привітання та пусті балачки.

– Чому ти