Читати книгу - "Чорний вершник"

— Розуміємо, батьку! Розуміємо! — загули козаки.

— А щодо Юрка Хмельницького і Кара-Мустафи, то знайте — на сьогодні це найлютіші і найнебезпечніші вороги наші. І я заповідаю вам боротися з ними до останнього! І чим швидше згинуть вони, тим краще для народу нашого!

— Будемо боротися, батьку! Не сумнівайся! — за всіх проказав тихо, але твердо Палій.

— Арсене, сину мій, — раптом звернувся кошовий до Звенигори, — і Кара-Мустафу, і Юраська нелегко і непросто дістати… Тому я покладаю особливі надії на тебе, на твою спритність і твій розум… Там, де не зможе пройти козацький кінь, де не поможе козацька шабля, там пройдеш ти… Розумієш мене?

— Розумію, батьку, — похилив голову перед умираючим Арсен, відчуваючи, як гіркий клубок здушив горло. — Зроблю все, що зможу…

— Амінь! — прошепотів Сірко стомлено. — Тож із цим покінчено… Лишається сказати ще одне: хотів би я знати, кому ви вручите після мене булаву кошового?

Всі мовчали. Запитання було несподіване і серйозне. А також зачіпало інтереси більшості присутніх тут старшин, бо хто ж із них не мріяв побувати коли-небудь кошовим, потримати в руках булаву, що давала необмежену владу над багатотисячним військом?

— Хай це тебе не турбує, Іване, — сказав після тривалої мовчанки Стягайло. — Виберемо достойного!

— До булави треба й голови. Не забувайте цього ніколи, — тихо промовив Сірко. — Я стою одною ногою в могилі, тож, гадаю, на мене не образяться мої побратими, коли я висловлю свою думку…

— Кажи, батьку! Кажи!

— Час зараз такий, що на чолі війська повинна стояти людина смілива і розумна, чесна і досвідчена у військовій справі і в житті… Серед вас є така людина…

— Хто ж це, батьку? — почулися голоси.

— Семен Палій!

Запала тиша. Для Палія це було великою несподіванкою. Не меншою несподіванкою, напевне, це було і для решти старшин. Хтось крякнув. І знову настала тиша.

— Чого ж ви мовчите? — з усмішкою спитав Сірко. — Не я ж вибираю кошового… Я тільки висловлюю свою думку…

— Молодий ще, — похмуро кинув Іван Стягайло. — Хай почекає. Адже є старші!

На вустах Сірка промайнула ледь помітна гірка усмішка. І зразу зникла. Кошовий важко задихав і відкинув голову на подушку. Холодний піт зросив його чоло.

— Ми стомили кошового, — тихо промовив Семен Палій і перший встав з-за столу. — Прощай, батьку!

Старшини і значні козаки теж підвелися і почали прощатися. Кожен підходив до ліжка, доземно вклонявся і тихо відходив.

Стягайло зніяковіло пробурмотів:

— Пробач мені, Йване. Засмутив я тебе. Ляпнув необдумано…

Будь певен, оберемо ми достойного!

Сірко не відповів нічого, і Стягайло, потоптавшись, відійшов. Незабаром пасіка опустіла. Біля кошового залишився один джура. Хоча припікало літнє сонце, хворий попросив прикрити його кожухом. А через годину його не стало…

3

На другий день після похорону у військовій канцелярії зібралася старшинська рада. Велика простора кімната ледве вмістила всіх значних козаків — військового суддю, військового писаря, осау-лів, тобто помічників кошового отамана, курінних отаманів, а також старших та «луччих» козаків, які в минулому обиралися отаманами або прославилися військовими подвигами чи мали великі господарства.

За столом, на покуті, під образами стояли клейноди — прапор і бунчук. На столі, застеленому заради урочистої хвилини шовковою турецькою скатертиною, виблискувала самоцвітами булава кошового отамана.

До чиїх рук вона потрапить?

Погляди всіх присутніх були звернуті на неї. Кожен знав, що не на військовій раді, яка має зібратися опівдні, а тут, на сходці, буде названо людину, яку потім рада має обрати кошовим. Так велося здавна.

Але кого буде названо?

Покійний кошовий Сірко подав перед смертю свій голос за Семена Палія. Це знали всі. І з цікавістю поглядали на широкоплечого красеня, котрий скромно сидів на лаві біля порога в оточенні своїх друзів — Арсена Звенигори, Романа Воїнова, Метелиці, Андрія Могили, Самуся, Іскри та Абазина.

За столом, залишивши незайнятим місце кошового, сиділи Іван Стягайло та Іван Ріг — найвпливовіші отамани, котрі — усім це було видно — з надією позирали на булаву кошового.

Кому ж усміхнеться фортуна?

Першим — по старшинству — підвівся і став говорити військовий суддя, старий сивоусий козак, давній сподвижник Сірка.

— Браття отамани, преславні лицарі запорозькі, — промовив він глухуватим голосом, — сьогодні ми зібралися для того, щоб гуртом подумати, кого на січовій раді оберемо кошовим отаманом… Бо після смерті батька нашого, славетного ватага запорозького Івана Сірка, військо наше осиротіло, а братчики, як сіромахи нещасні, не знають, до кого прихилитися, і в разі несподіваного нападу ворога залишилися без військового вождя…

— Так, так, ми повинні подумати, — закивали головами старі козаки. — Треба обрати достойного!

— Перед смертю кошовий Іван Сірко, як це відомо більшості з вас, заповів нам обрати Семена Палія, запорожця недавнього, але вже уславленого в походах і боях лицаря…

Стягайло схопився на ноги, важкою, мов дубовий корч, рукою грюкнув по столу.

— Браття, Семен Палій молодий ще! — гукнув він. — Подивіться — у його вусах жодної сивої волосинки! То хіба ж личити-ме нам, старим і досвідченим козакам, підкорятися молодикові, який до того ж і козакує на Запорожжі від пречистої до різдва?..

— Хіба річ у тому, щоб обрати старішого? — озвався від порога Метелиця. — Треба обрати розумнішого, меткішого і хоробрішого!

— Знайшов розумного! — підхопився Покотило. — Хай покозакує років двадцять, тоді ми й оцінимо, який у нього розум… А зараз хай попасе задніх.

— Кого б же ти. Покотило, хотів бачити кошовим? — спитав військовий суддя.

— Івана Стягайла… Старий значний козак. Хоробрий лицар. Курінний отаман…

— Івана Рога! — гукнув хтось із гурту. — Якщо і є серед нас найдостойніший, то це він!.. Уже не раз і не два був кошовим, оса-улом, наказним отаманом… Та й на Запорожжі років тридцять якщо не більше!

— Всі сорок, — сказав Ріг і високо підняв стовбуристу голову на довгій жилавій шиї, окидаючи пильним поглядом чорних очей товариство. — Всі сорок…

— Ну, от бачите, кого ж і обрати, як не його! Підхопився Самусь, рожевощокий, голубоокий козарлюга.

— Братчики, мені здається, що ми не повинні нехтувати заповітом Сірка! — вигукнув він. — Хіба ви забули, що він радив нам обрати кошовим Семена Палія? Чого ж тоді товкти воду в ступі?

— Нас і самих бог не обділив розумом! — спалахнув Стягайло. — Мертвому — вічна слава, а живим — про живе думати! Сірко відотаманував своє…

— Стягайла! Стягайла! — почулися голоси.

— Івана Рога! — загули з другого боку.

— Семена