Читати книгу - "Виконавець"

Я ще раз подивився на світло. А може, цей пороховий нагар такий самий, як і той чорний пес? Можливо, він існує тільки в моїй уяві і його не можна спробувати пальцем і стерти ганчіркою? Я намотав на шомпол клапоть білої тканини і пропустив крізь ствол. Тканина стала чорною, від неї смерділо пострілом. Знову глянувши крізь отвори стволів, я побачив, що обидва вони майже однаково виблискують на світлі електричної лампи.

На годиннику перевалило за третю. Відчувалося, що мені бракує сил, щоби й далі ламати голову над тим, хто і яким чином міг вистрілити з моєї рушниці. Мене несподівано опанувала страшенна втома. Але одне не викликало сумніву — постріл виявився влучним. І ще я розумів, що всі мої жахи, все, що довелося пережити, було ніщо в порівнянні з останніми кількома секундами життя Гаркуші, виродка в людській подобі. В мене вистачило ще сили змастити рушницю, зачинити сейф, викинути в піч шмаття, просякнуте мастилом, та пакет і дійти до ліжка. Далі мої очі заплющилися самі.

А зранку на мене чекав сюрприз, хоча назвати його так не повертався язик. Це слово, як правило, асоціюється з чимось несподівано приємним. Іноді, щоправда, кажуть про неприємні сюрпризи. Важко було оцінити його однозначно, І все ж таки це був найбільший за все життя сюрприз, а саме: гільза від мисливської рушниці.

Звичайна пластмасова гільза дванадцятого калібру, чорного кольору, стріляна, словом, нічого особливого. Я знайшов її несподівано, коли, прокинувшись, вирішив полізти ще раз до сейфа і подивитися, чи на місці рушниця. Ще кілька тижнів таких пригод — і я ризикував стати параноїком. Відчинивши сейф, я відразу забув про рушницю.

Гільза стояла там, де їй і належало — в окремому відділенні, де я завжди клав стріляні гільзи. Вчора я просто не звернув на неї уваги. Це була дорога імпортна гільза угорської фірми «Губертус». Я купив їх тридцять штук минулого року. Якщо для полювання на пернату дичину, з міркувань економії, патрони опоряджувалися з усілякого дрантя, то для солідної дичини я не заощаджував. Надто високою була ціна кожного пострілу. Десять зі згаданих гільз на початку сезону я спорядив кулями, десять — картеччю, ще десять залишилося чекати наступного року. Три такі стріляні гільзи стояли трохи глибше. Я поклав їх туди раніше, після того полювання, коли ми з Григорієм завалили дика. Мені тоді довелося стріляти тричі. Всі три постріли було зроблено кулями. Я вигорнув всі припаси. Сім патронів «Губертус» з кулями. Все правильно. Далі я нарахував десять гільз, ще не вживаних. Патронів з картеччю дев’ять. Не вистачало одного. Отже, стріляна гільза була свого часу споряджена картеччю. Всі ці відомості про неї важко назвати дивними. Фантастичним, а точніше неймовірним, було інше — цього сезону я картеччю не стріляв. Перевірка підрахунків не дала нічого нового. Переді мною стояла вистріляна гільза, якої я сюди ніколи не клав. Ба навіть не брав з коробки цього спорядженого картеччю патрона. А втім, вона була тут, перед моїми очима. Я тримав її в руках і тер нею лоба, ніби від цього там, усередині, могла скластися якась більш-менш пристойна відповідь.

Напевно, я сидів перед сейфом з півгодини. Так довго — бо не уявляв, що робитиму, коли підведуся. Від усвідомлення того, що відбувалося, мізки ставали шкереберть. Якби це був детективний роман, я сказав, що хтось намагається підставити мене як вбивцю людини, котрої я, за іронією долі, ніколи навіть не бачив. Людини, яку звали Антін Гаркуша.

Але це не детективний роман. Це чортзна-що. Та все ж таки я вирішив мислити його категоріями. Напевно, я помалу втрачав глузд…

Те, що з моєї рушниці стріляли після того, як я заховав її, як і те, що патрон з картеччю використав хтось інший і поклав до сейфа, я вирішив визнати як незаперечні факти. Інакше довелося б знову поміркувати про свою психічну повноцінність. Що ж з цього випливало? Рушниця сама не стріляє. Дверцята сейфа самі не відчиняються. Це зрозуміло. Отже, хтось повинен був це зробити. Тільки хто? Я не міг обмежити навіть коло підозрюваних. У кого міг бути мотив для вбивства Гаркуші? Треба думати — в багатьох. І насамперед у Петра Гончарука. Тільки він мертвий. А якщо ні? Якщо існує якась таємниця? Я нічого не розпитав старого з Надлісного про поховання Гончарука, і все таке… Та ні, це вже зовсім для дешевих романів. Навіть якби уявити собі таке, то чи могла б літня людина здійснити сплановане вбивство? Ні. А найняти когось? Це все видавалося надто теоретичним. А втім, хіба мало людей, які б прагли Гаркушиної смерті? Але до чого тоді тут я і моя рушниця? Таким чином, зв’язок з історією Петра Гончарука ставав очевидним. Це я вирішив вважати встановленим.

Що ж далі? Далі все виглядало більш проблематично. Припустімо, Гаркушу справді застрелили з моєї рушниці, яку викопали, а потім закопали на місце. Припустімо, що це зробили з допомогою цього самого патрона, а його підкинули мені в сейф. Яку мету переслідував той, хто це зробив? Ну, зрозуміло, навести на мене підозру у вбивстві.

Я зачинив сейф. Це було не досить переконливо. Якщо той факт, що вбивство скоєно з моєї рушниці, можна хоч якось пояснити міркуваннями якогось ритуалу помсти, то інший просто не витримував критики. Що доводила наявність у мене цієї гільзи? Абсолютно нічого! Поруч стояло ще три такі самі. Я мав законне право полювати і міг відстріляти цей або навіть всі десять патронів з картеччю коли завгодно. По гільзі не визначиш, куди був спрямований її заряд, в косулю чи в людину. Навіть якби встановити, що картеч,