Читати книгу - "Артеміс Фаул. Місія в Арктику"

Барва обличчя Фаула-старшого перегукувалася з кольором довколишньої місцевості. Холлі стрибнула йому на груди, мов хижа кицька, й розірвала сорочку, щоб переконатися, чи справді там є рана. Броню підводного човна знову скропила кров, але належала вона Фаулові-меншому. Командувач Корч зняв накривку з гідропатрона й наполовину заповнив його кров’ю, взятою з Артемісової руки. При ударі «шипучка» збила Артемісового батька з ніг, забризкавши все довкола ясно-червоною рідиною. Вийшло дуже переконливо. Проте, звісно, падіння Фаула-старшого в крижані океанські води не входило до Артемісового плану.

Ні, набій «шипучка» не поранив старшого Фаула. Але Холін тепловізор свідчив, що серце чоловіка, якого вона врятувала, ледь тенькає. Ельфиня поклала свої долоні йому на груди.

— Зцілюй! — прошепотіла вона. — Зцілюй!

І блакитні чари потекли по її пальцях.

Артеміс не міг змусити себе дивитися на те, що зараз мало статися на субмарині. Чи ж спрацює його план? Що, коли гідропатрон уб’є його батька? І як тоді він, Артеміс, подивиться у вічі своїй матері?

— О ні! — вирвалось у Лаккея.

Артеміс умить опинився поруч.

— Що сталось?

— Пане, ваш батько впав у воду! Один з росіян скинув його за борт.

Хлопець застогнав. Від води така сама певна смерть, як і від кулі. Так він і побоювався — що станеться щось подібне.

Але Холлі вже летіла рятувати Фаула-старшого. Командувач Корч вів докладний репортаж про її дії.

— Так, чудово, вона підлітає… Вона над водою… Ти бачиш його, Холлі?

Жодної відповіді. Лише тріскотіння у навушниках.

— Яка обстановка, капітане? Доповідай!

Мовчанка.

— Холлі?

«Вона не відповідає, бо вже запізно, — подумав Артеміс. — Вона вже нічим не може йому допомогти — не може врятувати мого батька, і в усьому цьому винен я».

Похмурі його думки урвав Корч.

— Росіяни поспішно відходять, — повідомив командувач. — Холлі вже біля субмарини, зависла над ополонкою. Вона збирається пірнути. Холлі, що там у тебе? Ну ж бо, Холлі! Озвись!

Мовчанка. І тривала вона, здавалося, цілу вічність.

А тоді Холлі пробилася крізь кригу й злетіла вгору, мов який механізований дельфін. Швидко описавши велику дугу на тлі нічного полярного неба, вона здійснила посадку — не надто м’яку — на носі «Союзу».

— Вона витягла твого батька! — повідомив командувач.

Артеміс негайно натяг на голову запасного легіонського шолома, сподіваючись швидше почути Холлін голос. Опустивши забороло, він збільшив зображення настільки, що, здавалося, міг торкнутися батька. Потім хлопець побачив, як Холлі схилилася над Фаулом-старшим, як блакитні струминки чарів потекли з її пальців…

За кілька хвилин ельфиня підвела голову й подивилася просто Артемісові в очі, от ніби знала, що він стежить за нею.

— У мене вийшло, — видихнула вона. — Цей багноїд вижив. Не бадьорий, але добре, хоч дихає.

Артеміс упав на землю, і його тонкі плечі засіпались від ридань. То були сльози полегшення. Він проплакав цілу хвилину, поки зумів опанувати себе.

— Дякую вам, капітане, — мовив він нарешті. — А тепер вшиваймося звідси, поки О’Гир випадково не активував ті пекельні машинки, що поначіплював на нас.

Глибоко в надрах Землі кентавр, що сидів під монітором, полегшено відкинувся на спинку крісла.

— А ти краще не спокушай мене, — захихотів він.

Артеміс повертався до школи імені святого Бартлбі. Саме там він мав перебувати на той час, коли фінська медична служба визначить особу його батька за розкислим паспортом, якого вміло підробив О’Гир.

Холлі зробила для потерпілого все, що могла. Ельфиня залікувала йому ушкоджене пострілом плече й навіть повернула зір осліплому оку. Але вже запізно було прирощувати назад відрізану ногу, тим паче, що втраченої кінцівки було не знайти. Ні, Артеміс Фаул-старший потребував тривалого лікування, тож для початку його доправили в таке місце, яке б ні в кого не викликало підозр. Тож Холлі полетіла на південний захід — до Гельсінкі — й поклала непритомного під дверима лікарні місцевого університету. Щоправда, один санітар випадково помітив: до них сам собою летить непритомний пацієнт! Ну, то йому пам’ять трішечки підправили.

Над пам’яттю Артеміса-старшого теж трохи попрацювали, залишивши вкрай невиразні спогади про останні два роки його життя. Коли Фаул прийде до тями, то єдине, що він чітко пам’ятатиме, — це прощання з родиною в Дубліні. Одне слово, щасливий спомин. За це слід було подякувати О’Гирові та його вдосконаленій процедурі стирання пам’яті.

— Чом би мені взагалі не переїхати до тебе? — ущипливо покепкував кентавр, коли вони повернулися до штаб-квартири на Поліційній площі. — Прасував би вашій родині білизну й всяку всячину робив би.

Артеміс усміхнувся. Після батькового порятунку він почав усміхатися куди частіше. Навіть прощання з Холлі відбулося краще, ніж він сподівався. Хлопець побоювався, коли б ельфиня не стала зневажати його за те, що він наказав вистрелити у рідного батька. Артеміс здригнувся. Він збагнув, що перебуде не одну безсонну ніч, згадуючи, як дійшов до такого непевного плану.

Капітан Куць провела їх до Тари, вивівши на поверхню через голографічний живопліт. Була там навіть голографічна корова, що скубла віртуальну траву. Призначення всієї цієї картини — не допустити, щоб люди натрапили на сліди Чарівного Народу.