Читати книгу - "Заборонена кімната"

— Хвилиночку, — промовив я, відчуваючи потребу сісти. — Цахойс? Що він міг продати?

— Господи, — сказала Клер, — який ви нетямущий! Я хотіла влаштувати невеличкий побічний бізнес, і Цахойс запевнив мене, що це залишиться поміж нами двома. Та бізнес для нього важливіший, і він продав усе, що знав, «СОКОНОРу». Ось так. А про вас він розповів, що ви разом з ним мали здійснити одну таємну справу, спрямовану проти «Райнфінанц». І що ви гасаєте за своїм Уденом, як диявол за душами. І ще багато чого. — Вона зле засміялася. — Висновки робіть самі.

Звичайно, це я міг зробити. І зрозумів, що Клер буде погано. Дуже погано. А мені? Дядечко Магнус довідається, зрештою, про те, що я цікавлюся Уденом. Лишається ще моя змова з Цахойсом. Та нічого, витримаю.

— Звідки ви все це знаєте?

— То вже моя справа, докторе. Якщо Цахойс продає джерела своєї інформації, то я зовсім не хочу цього робити. — Вона звільнила останню полицю у шафі і зачинила дверцята. — В усякому разі я ушиваюся. Не хочу потрапити у воду або випасти з вікна. — Квапливий погляд у мій бік. — І вам раджу якнайшвидше зібратися і щезнути. Покиньте оте дівча! Подбайте про власну шкуру. Рятуйся, хто може!

Зрадити Поллі? Я посміхнувся.

— Поки що не так уже й погано.

— Буде ще гірше, — пообіцяла вона. — Ви коли-небудь чули про Тільмана, Остерльоха та Хайле-Заваде?

— Трохи.

— Тоді нема чого й пояснювати. — Клер ніяк не могла зачинити кришку чемодана. — Допоможіть-но, докторе.

Я натиснув на кришку коліном і замкнув чемодан.

— Не могли б ви висловитися ясніше?

— Гадаю, ви були в Домі?

— Так, — сказав я. — Дом. Що то за ящики звідти вивозять?

Її очі звузилися.

— Таємний архів блаженної пам'яті третього рейху. Ви потрапили у добрячу клоаку!

— Кажіть це Цахойсу, не мені.

— З Цахойсом я ще розрахуюся. Брудна стара свинюка! — Клер розходилася все більше. Витягла пляшку коньяку «курвуазьє», трохи налила собі в скляночку для полоскання зубів. — І ви хочете?

Я похитав головою.

— У монастирі, — сказала Клер, — під час війни була наша таємна радіостанція. Звідти і ще з інших місць ми вели передачі на Англію. Розкладали тил ворога. Радіостанція «Конкордія» — чудова штука! Половину монастиря займали СС та СД. — Вона знизала плечима. — Я поїхала звідти раніше. Коли союзники висадилися, есесівці не встигли забрати звідти весь отой паперовий мотлох. Підвал у північній частині монастиря був просто забитий ним. Тоді вони замурували його, а вхід підірвали. І до цього часу ніхто навіть не здогадувався про оті ящики.

— Чому ж зараз згадали?

— Тому що французи так і шастають довкола. Спершу Сметс хотів просто викинути ящики у море, але Фассбендер був проти. Можливо, згадав про історію з Тепліц-зее[9]. Тепер ящики везуть до Німеччини.

— Хіба вони такі небезпечні?

Клер походжала у своїх високих кремових чобітках по кімнаті, наповнювала другий чемодан.

— Там є папери, не гірші за вибухівку. Якщо вони колись з'являться на світ божий, «Райнфінанц» полетить шкереберть. Гуртом і вроздріб.

Я сидів приголомшений. Раптом збагнув. Останні шматочки, яких бракувало для розв'язання моєї мозаїки-головоломки, стали на місця, і я побачив загальну картину — чітку, ясну.

— Значить, «Райнфінанц»…

— Невже ви це знали цього? — глузливо сказала Клер. — Із самісінького початку «Райнфінанц» — спадкоємець економічних організацій СС. Тепер вона має більш цивільний вигляд, проте від цього не менш прибуткова. Ви чули щось про таємну конференцію у Страсбургу та про хранителів вкладів?

— Ні.

— Ваша наївність гідна подиву. Невже ви гадаєте, що ми дозволили б опинитися німецьким коштовностям у чужих руках, га?

Я мовчав.

— При шостому управлінні СД, — вела вона далі, — свого часу було створено особливий економічний відділ. Там було чимало радників з питань фінансів та економіки. І цілими днями вони тільки те й робили, що переводили за кордон і розміщували там у золоті та цінних паперах мільйони. А коли все скінчилося, ті мільйони почали знову прибирати до рук. — Клер цинічно всміхнулася. — Тільки в Швейцарії з сорок четвертого і до сорок сьомого ми заснували або придбали двісті чотирнадцять фірм. В Іспанії — близько ста десяти, в Португалії — п'ятдесят вісім, у Центральній та Південній Америці — понад триста тридцять. І все це справа шостого управління. Непогано, га?

— Ви дуже добре обізнані, — зауважив я.

Вона посміхнулася.

— Я працювала у шостому управлінні. Секретаркою. А Сметс, до речі, був моїм шефом. А знаєте, хто був його шефом?

— Хто?

— Ваш дядечко, докторчику.

Задзвонив телефон.

Клер узяла трубку, послухала, передала мені.

— Це портьє.

Підлесливий голос аж танув від люб'язності: готель «Каталан» заніс пана доктора Тердонка до списку пасажирів «Ер Франс». Відправлення з аеропорту Орлі о дев'ятнадцятій нуль п'ять.

— Мерсі, — сказав я і поклав трубку.

Клер затрусила головою.

— Ви збожеволіли, докторе. Не робіть дурниць, летіть пізніше. Зламаєте собі шию!

Я всміхнувся.

— От побачите. Згадаєте мене, коли щось скоїться. Я вас попередила.

— Докори совісті?

— Ні, докторчику. Сентименти