Читати книгу - "Повернення короля"

– Гаразд, але місця вистачило б і для двох.

– Я не про це, – заперечив Сем. – А ось про що: якщо ця вода отруєна чи погана і це швидко дасться взнаки, ну, то ліпше вже я, а не ти, господарю, якщо ти розумієш мене…

– Розумію. Та, гадаю, ми обоє маємо вірити в те, що нам пощастило… або, що ми прокляті. Проте будь обережний: вона дуже холодна!

Вода і справді була прохолодна, та не крижана, і мала неприємний смак: водночас і гіркий, і масний – принаймні так вони би назвали це вдома. Зате тут вона смакувала неймовірно, гобітів не могли би стримати ні страх, ані розважливість. Вони пили досхочу, Сем наповнив свою флягу. Після того Фродо полегшало, тож мандрівники здолали ще кілька верст шляху. Але далі дорога поширшала і початок збудованої нашвидкуруч стіни вздовж її краю попередив гобітів, що вони наближаються до наступного орківського лігва.

– Тут ми й повернемо, Семе, – сказав Фродо. – І звертати нам слід на схід.

Фродо зітхнув, поглянувши на понурі хребти на протилежному боці долини.

– Гадаю, мені якраз вистачить сили, щоби знайти якусь нору ген там, угорі. Опісля муситиму трохи відпочити.

* * *

Річкове ложе тепер було трохи нижче від стежки. Гобіти спустилися туди, почали переходити його і, на превеликий подив, побачили темні баюри, які живилися цівками води, що збігала від якогось джерела вгорі долини. На зовнішніх рубежах попід західними горами мордорська земля помирала, проте ще не була цілком мертва. Тут досі боролися за життя рослини: грубі, покручені, вичахлі. На полонинах Морґаю з протилежного боку долини крадькома чіплялися за схили низькі кущисті дерева, безформні сірі трав’янисті купини змагалися з камінням, на яке виповзали сухуваті мохи; всюди ширилися великі, виткі і сплутані пагони ожини. На одних були довгі жалкі колючки, на інших – гачкуваті шипи, гострі, мов ножі. На всіх висіли бляклі зів’ялі листки, які залишилися ще з минулого року. Вони терлись один об одного й шелестіли під млявими порухами вітру, а поїдені личинками бруньки лише мали розпуститися. Сіро-коричневі, зелені та чорні мухи, позначені, як і орки, плямами у вигляді червоного ока, дзижчали і жалили мандрівників, а понад заростями шипшини кружляли та звивалися хмари голодних мошок.

– Орківський одяг тут не допоможе, – сказав Сем, розмахуючи руками. – От мати б орківську шкіру!

Врешті-решт, Фродо геть вибився зі сил. Гобіти видерлися вгору вузькою ступінчастою ущелиною, та попереду на них чекав іще довгий шлях, перш ніж вони би дійшли бодай до останнього скелястого хребта.

– Я мушу відпочити, Семе, і трохи поспати, якщо поталанить, – сказав Фродо.

Він роззирнувся, проте здавалося, що до цієї понурої місцини ніколи не заповзала жодна тварина. Невдовзі зморені гобіти тихцем заховалися під завісою з ожинових гілок, які звисали, ніби килим, над низькою поверхнею скелі.

Там вони сіли і попоїли, що змогли. Відкладаючи безцінний лембас на чорні дні, які чекали їх попереду, гобіти спожили половину з того Фарамирового провіанту, що залишився у Семовій торбині: трохи сухих фруктів і крихітний шматочок в’яленого м’яса, зробили по кілька ковтків води. Вони попили ще з баюр у долині, та все одно відчували спрагу. Повітря Мордору мало гіркий гострий присмак, від якого пересихало у роті. Коли Сем подумав про воду, то навіть його обнадієний дух занепав. За Морґаєм пролягла страхітлива рівнина Ґорґорот, якою їм доведеться йти.

– Ну, ти краще спершу поспи, пане Фродо, – сказав Сем. – Уже знову темніє. Гадаю, цей день добігає кінця.

Фродо зітхнув і поринув у сон раніше, ніж його друг встиг договорити. Сем теж ледве долав власну втому, тож узяв Фродо за руку і нишком сидів так, доки запала глибока ніч. Тоді нарешті, щоби не дати сну себе перемогти, він виповз зі схованки і визирнув назовні. Звідусіль долинали скрипи, тріщання і таємничий шурхіт, але жодних голосів чи звуку кроків. Високо понад Ефель-Дуатом на Заході нічне небо все ще було бліде і тьмаве. І там, серед хмаротрощі, над темною скелястою вершиною високих гір визирнула біла зоря, і Сем бачив, як вона ненадовго зблиснула в небі. Краса зорі пронизала гобітове серце, коли він поглянув на неї з цієї самотньої землі, й до нього повернулася надія. Його раптом, як чистий і холодний промінь, осяяла думка, що Тінь – це лише дрібна та минуща загроза, бо понад нею завжди існуватимуть світло і вища краса, до яких їй зась. Семова пісня у Вежі була радше викликом, аніж надією, адже тоді він думав про себе. А зараз, нехай тільки на мить, його власна доля і навіть доля його пана перестали його хвилювати. Тож Сем знову заліз в ожинник, ліг поряд із Фродо й, відкинувши геть усі побоювання, поринув у глибокий спокійний сон.

* * *

Друзі прокинулися разом, рука в руку. Сем майже збадьорився і був готовий до ще одного дня ходи, а Фродо зітхнув. Його сон був важкий, йому постійно снився вогонь, і пробудження не дало втіхи. Проте сон таки подіяв зцілююче на Фродо: він зміцнів і знову мав наснагу нести свій тягар до мети. Гобіти не знали ні того, котра була година, ні як довго вони проспали, однак, трохи поївши та відпивши по ковтку із фляги, подались угору ущелиною, доки вона закінчилася стрімким укосом із голого та ковзкого каміння. Там останні живі істоти вже програли свою боротьбу: на вершинах Морґаю не росла навіть трава, і вони були голі, зубчасті й безплідні, як сланець.

Після довгих блукань і пошуків, гобіти нарешті знайшли, яким шляхом підніматись угору, і, здолавши останні чотирнадцять сажнів чіпких чагарів, опинилися на вершині. Вони дісталися до розколини між двох темних бескидів, здолали її й зупинилися на самому краєчку останнього рубежу Мордору. Внизу, на дні спуску завдовжки з тисячу ліктів, розкинулася його внутрішня рівнина, що тяглася ген у безформний морок, зникаючи з очей. Хоча вітер у світі дув зі Заходу і масивні хмари, піднімаючись високо-високо, пливли на схід, усе ж до моторошних полів Ґорґороту діставалося лише сіре світло. Дими там слалися понад землею, ховаючись у западинах, а з тріщин у ґрунті струмували гази.

Дуже далеко попереду – щонайменше за шістдесят верст – перед гобітами видніла Судна Гора. Її основа заховалася серед попелястих руїн, а гігантський конус здіймався на велику висоту, де його задимлену голову огортали хмари. Вогні Гори пригасли, і вона стояла, дрімотно жевріючи, загрозлива та небезпечна, мов сонний звір. А позаду неї