Читати книгу - "Дитя песиголовців"

— Не можна. В мене суміш у потрібній пропорції: крім кісток, чорний порох, перетерті нутрощі василіска, сльози сирен, сушені мізки фаряонок, жало мантикора. Простіше було принести напередодні й прив’язати до пожежної драбини. Ваші пацани, якщо навіть і курять, туди ніколи не зазирають, я ж придивлявся, поки чекав на Ніку… Ну, це вже зайві подробиці, зараз вони не мають значення. То що, Баумгертнер, угода? Думай швидше, — він поглянув на екран мобільного, — за двадцять сім хвилин вистава закінчується.

— І що далі? — спитала Марта. Голова була порожня, отупіла. Пальці правої руки — там, де вона притисла їх стегном, — боліли.

Давай, казала вона собі, давай, давай, ввімкни вже мізки! Як бути? Як тепер бути? Час спливає, і ти не знаєш, коли…

— Далі — після того, як я відтягну вахтера, щоб не постраждав, і виведу тебе, у мене є два варіанти. Повернутися за лаштунки, лягти в домовину, у відповідну мить вийти з неї за командою Оповідача. Потім — вибух. Я допоможу Ніці повернутися додому, ні про який день народження, само собою, не йтиметься, перенесемо на завтра. Та завтра я скажу, що захворів, а післязавтра вже не відповім на дзвінок, оскільки буду за рікою. Або — я вийду з домовини, повернуся в залу, буде вибух, але я ще затримаюся на кілька днів. І — так, на випадок, якщо ти захочеш сьогодні скоїти якусь героїчну дурість, у мене буде граната, пам’ятай про це.

— Навіщо тобі повертатися? — не зрозуміла Марта. Потім сама ж себе перебила: — Добре, це не суттєво. Поясни тільки одне: чому всі ці кістки? Що вони тут роблять?!

Яромир поставив коробку в центрі зали, повернувся до Марти й витягнув ніж.

— Досить. — Він розрізав ремінець на кісточках, потім відв’язав її від стовпчика для волейбольної сітки. Але руки поки не розв’язав. — Ходімо, допоможеш перенести вахтера. І виріши вже нарешті, що мені робити після вибуху. Іти чи залишатися?

Марта зважила всі за і проти.

Ох, подумала, я про це ще пошкодую. Напевно.

— Залишатися, — сказала. — Але слухай, є одна річ, про яку тобі треба знати. У мене там у правій кишені мобільний. Чув колись жарт про те, що жінки можуть набрати повідомлення, не дивлячись на екран?.. Я писала коротко і зможу викрутитися, віджартуюся, але…

Обличчя в нього скам’яніло. Півсекунди він стояв, потім витягнув ніж, ривком розрізав ремінець у неї на зап’ястках — і штовхнув Марту до дверей:

— Давай, бігом звідси! Що ти написала?.. До кого? … Моє ім’я назвала?!

Марта відкрила рот, щоб відповісти, але не встигла. На неї наче навалилася циклопічна невидима подушка, щільна ватна стіна.

От, подумала Марта, от воно як — коли тебе наздоганяє вибухова хвиля…

А потім здогадалася, що ця хвиля мала би вдарити ззаду, а не спереду.

Двері розчахнулися — ледве не злетіли із завісів — і до спортзалу вдерлися чорні постаті без облич. Двоє, четверо, шестеро… вони обтікали Марту, не звертали на неї жодної уваги. Вона обернулася — якось примудрилася, хоча подушка продовжувала тиснути — і побачила, що Яромир зі спотвореним від відчаю обличчям тягнеться рукою до кишені.

Не до тієї, в якій лежала граната, — до іншої, з мобільним.

Ще вона побачила, як його збило з ніг. Не ці постаті — а щось інше, потужне й невидиме. Наче вітрогін увімкнули навпроти дошки з пластмасовими солдатиками…

Потім на нього налетіли ці, в чорному, — і тільки тоді Марта побачила, що в них у руках якісь коротенькі, майже іграшкові автомати, — і як вони змахують ними, немов забивають цвяхи, — але звуків не було, вона наче оглухла.

Це могло тривати хвилин п’ять чи цілу годину — вона не знала, скільки саме. Точно не півхвилини, хоча пізніше, зіставляючи, вона розуміла, що по всьому виходило, — так, десь так.

Певно, дався взнаки шок. І кисневе голодування, вона ж увесь цей час практично не дихала — до тих пір, поки невидима подушка раптом не щезла.

І тоді Марта закашлялася, а чиїсь руки дбайливо постукали її по спині — і знайомий голос сказав:

— Ну все, все, уже все минуло. Ти молодчина. Справжня героїня. Ходімо, не варто тобі дивитися.

— Ви?..

— Я, — погодився пан Рудольф Хаустхоффер. — Ну ж бо, ходімо, нам із тобою треба серйозно поговорити, Марто. Давним-давно вже треба.

Розділ 16

Чесне слово

Вони повели її на другий поверх, до вчительської. Хаустхоффера супроводжували троє спецназівців — принаймні Марта вирішила, що це спецназівці. Ну, не приватна ж армія пана «в певному сенсі терапевта».

Всі люди, що прийшли із Хаустхоффером, були в чорних мішкуватих строях і довгих, до підборіддя, шапочках-балагурках. І з автоматами. Облич Марта не бачила, тільки погляди — уважні й байдужі водночас.

Коли йшли вестибюлем, один спецназівець відстав і повернув до пана Цешлінського. Той, здається, почав приходити до тями — застогнав, смикнув головою, — хоча очей поки що не розплющував.

За вікнами досі лило, під струменями дощу кутасті, темні машини біля входу до школи здавалися допотопними чудовиськами, які приповзли сюди з глухих боліт — так акули припливають на запах крові. Зараз вони стояли із вимкненими фарами і зачиненими дверима, а крізь скло було не роздивитися, чи є там хто всередині.

Чекають, чомусь подумала Марта. Стоять і чекають.

У вчительській горіло світло, але було порожньо, тільки за величезним овальним столом, що займав майже всю кімнату, сидів похмурий, пом’ятий пан Вакенродер. Перед директором лежали розпухлі від паперів папки, нутрощі однієї він якраз вивчав із дотошністю авгура. Ще ціла гора таких самих папок валялася на підлозі, вже переглянута й забракована.

Коли зайшли пан Хаустхоффер із Мартою і спецназівцями, директор поглянув на них спідлоба, але одразу повернувся до паперів. Висмикнув один файл із папки, відклав, решту жбурнув на підлогу.

Тільки потім до нього дійшло, що тут Марта, він підвів голову й прошипів панові Хаустхофферу:

— Ви взагалі сповна розуму? Навіщо ви?.. Ми ж домовлялися!..

— Не беріть у голову, пане директор. Під мою відповідальність. І, на жаль, мені доведеться вас потурбувати.

— Я не встиг!.. Мені необхідно переглянути ще… — Він у відчаї обвів поглядом поклади папок.

— Мої люди допоможуть вам перенести їх до якогось сусіднього класу, вирішіть самі — куди саме. Тільки, будь ласка, не надто затягуйте. — Пан Хаустхоффер скинув руку і подивився на чорний, із помаранчевими іскорками по периметру, циферблат. — Гадаю, нам потрібно буде хвилин п’ятнадцять.

Директор мовчки вийшов з-за столу, згріб на оберемок відібрані сторінки, кивнув спецназівцям і боком, опустивши погляд, почав протискатися до дверей. На Марту він навіть не поглянув.

— Ну, сідай, — запропонував їй пан Хаустхоффер.