Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга третя"

Гемуль спустив фанерну дощечку на воду. Літери швидко потьмяніли, розплилися. Течія підхопила табличку й понесла у море.

— Бачиш, — сказав Гемуль, — попливла собі. Може, вона була не такою важливою, як я собі гадав.

Голос Гемуля змінився, хай ледь помітно, але в ньому вже не було тієї поваги, що раніше, зате з’явилося більше панібратства, і Гемуль вважав, що має на це право.

Нюхмумрик промовчав, навіть не ворухнувся. Раптом він кинувся до поштової скриньки біля містка, підняв покришку, зазирнув, потім підбіг до великого клена і запхав руку в дупло.

Дядько-панько підхопився на ноги:

— Чекаєш листа? — загукав він.

Та Нюхмумрик був уже біля дровітні, перевернув пеньок, на якому рубали дрова, увійшов досередини й почав шукати щось за маленькою поличкою біля вікна над столярним верстатом.

— Окуляри шукаєш? — не відступався від нього Дядько-панько.

— Не заважай мені шукати! — відрізав Нюхмумрик і пішов далі.

— Правду кажеш! — скрикнув Дядько-панько, ледь встигаючи за Нюхмумриком. — Маєш цілковиту рацію! Колись я цілими днями шукав речі, слова, імена і дуже сердився, коли інші намагалися мені в цьому допомагати, — він міцно вчепився у плащ Нюхмумрика, щоб той, бува, не втік. — Знаєш, чим вони мене діймали? Запитаннями на кшталт: «Де ти це востаннє бачив? Спробуй пригадати! Де це трапилося? Коли це трапилося?» Ха-ха! А тепер доста! Я забуваю і гублю все, що мені заманеться! Хочу тобі сказати…

— Дядьку-паньку, — урвав його Нюхмумрик. — Риба восени тримається ближче до берега. Посеред ріки риби не впіймаєш!

— Посеред струмка, — радісно виправив його Дядько-панько. — Це було перше розумне слово, почуте мною за весь день.

І він зразу відчепився від Нюхмумрика.

Нюхмумрик продовжив свої пошуки. Він шукав листа від Мумі-троля, прощального листа. Не міг його друг забути написати листа, бо мумі-тролі ніколи не забувають попрощатися. Однак усі їхні спільні схованки були порожніми.

Лише Мумі-троль знав, як слід писати листи нюх— мумрикам. Коротко і стисло. Без жодних обіцянок, туги та інших проявів смутку. А наприкінці щось смішне й веселе.

Нюхмумрик увійшов до будинку, піднявся на другий поверх, відкрутив велику дерев’яну кульку на поруччі сходів, але в тому сховку теж було порожньо.

— Порожньо! — сказала за його спиною Чепуруля. — Якщо ти нишпориш за їхніми коштовностями, то тут їх немає. Вони в одежній шафі, а шафа замкнена.

Чепуруля сиділа на порозі своєї кімнатки, загорнувши ноги у ковдру й затуливши личко лисячим боа.

— Вони ніколи нічого не замикають, — заперечив Нюхмумрик.

— Як холодно! — пожалілася Чепуруля. — Чому ви мене не любите? Чому ти не можеш знайти для мене якесь заняття?

— Піди у кухню, — пробурмотів Нюхмумрик. — Там тепліше…

Чепуруля промовчала. Ледь чутна громовиця прокотилася вдалині, десь дуже далеко.

— Вони ніколи нічого не замикають, — повторив Нюхмумрик.

Він підійшов до одежної шафи, відчинив дверцята. У шафі теж було порожньо. Але з запиленої пітьми потягнуло страхітливим чужим духом — солодкуватим, млосним запахом гнилизни. Усередині не було нічого, окрім поїденої міллю рукавички для кавника та м’якого кожуха сірої пилюки.

Чепуруля нахилилася й вжахнулася. Що це за крихітні, майже непомітні сліди у пилюці? Хтось жив у шафі, а тепер утік. Хтось, схожий на отих повзиків, що водяться під камінням: якщо перевернути камінь, вони ховаються під зотлілими рештками рослин. А тепер — Чепуруля не мала жодного сумніву — ці загадкові повзики втекли! Виповзли, шелестячи лапками, шурхотячи панцирями, ворушачи щупальцями, звиваючись на білих м’яких животиках… Чепуруля верескнула:

— Мудрику!

Мудрик Лавка вийшов зі своєї комори, зім’ятий, розгублений. Він витріщився на Чепурулю, ніби не впізнавав її. Мудрик роздув ніздрі, принюхуючись: дуже гостро пахло електричними розрядами.

— Вони виповзли! — ледь не голосила Чепуруля. — Вони мешкали в шафі, а тепер втекли!

Дверцята шафи відхилилися, і Чепуруля помітила якийсь порух, що ніс у собі загрозу. Як вона закричала! Але виявилося, що то зблиснуло дзеркало на внутрішньому боці дверцят, а в самій. шафі нікого не було.

Мудрик Лавка підійшов ближче, затуливши рота лапками, його очі округлилися й потемніли, немов ніч. Запах електрики щораз посилювався.

— Я це випустив, — прошепотів він. — Воно було тут, а я випустив…

— Кого ти випустив? — злякалася Чепуруля.

Мудрик лише похитав головою.

— Я й сам не знаю.

— Але ж ти мусив їх бачити, — наполягала Чепуруля. Подумай добре! Якими вони були на вигляд?

Але мудрик не відповів, ускочив до своєї комори й замкнувся зсередини. Його серце ледь не вистрибувало з грудей, по спині бігали мурахи. То це таки правда — звірятко прийшло аж сюди! Воно було в Долині Му— мі-тролів! Мудрик Лавка розгорнув книжку і так швидко, як тільки був здатний, почав читати по складах: «Ми маємо підстави припускати, що його організм поступово зуміє пристосуватися до нових умов життя, а необхідність пристосування створить такі передумови, за яких стане можливим виживання цього виду. Ця форма існування, про яку ми наважуємося стверджувати лише гіпотетично, продовжувала загадково розвиватися деякий невизна— чений час, і не виключено, що згодом вона вступить у таку фазу розвитку, яку прийнято вважати за нормальну..»

— Нічого не розумію! — прошепотів мудрик. — Вони лише ведуть порожні балачки… І якщо не поквапляться, усе загине!

Мудрик Лавка ліг грудьми на книжку, зануривши лапки у розкуйовджену чуприну, і повів свою розповідь. Він квапився, хвилювався, збивався, бо знав, що звірятко невпинно маліє, і йому стає щораз важче боротися за своє життя.

Гроза наближалася! Блискавиці протинали небо звідусіль! Чувся тріск електричних розрядів, тремтіли дерева, і звірятко відчувало, що ще мить і… Воно почало рости… Небо ще більше заяскріло білими та фіолетовими блискавками! Звірятко росло і росло… Урешті воно стало таким великим, що йому вже не конче було належати до якогось виду…

Мудрикові стало легше на душі. Він ліг на спину, задивившись у дахове віконце, яке цілком заполонили сірі хмари. Він чув, як десь далеко буркотить гроза. Так глибоко у горлі клекоче лють, перш ніж вирватися назовні…

Крок за кроком, обережно Чепуруля сходила униз сходами. Вона вважала, що оті мерзенні страховиська не могли розповзтися на всі боки, а скоріш за все, тримаються купи і підстерігають її десь у вогкому темному кутку, затаїлися в якійсь гнилій осінній ямі. А може, й навпаки! Може, вони позаповзали під ліжка, у шухляди столів, у