Читати книгу - "Промінь"

Вона розправила плечі, подала вперед груди, плаття зробило її старшою і привабливішою:

— Не май на мене зла. Я на тебе не маю. Хочеш, разом повечеряємо?

— Зі Славіком домовся, — сказав Денис. — З ним повечеряй.

Вона з жалем усміхнулася.

Увечері Марго, однісінька, в коктейльній сукні, танцювала на краю басейну. Денис бачив здалеку — так, це було чуттєво й дуже, дуже красиво.

Вибираючись із ванни, він зачепив телефон на полиці, і той гепнувся у воду й ліг на дно, догори екраном. Денис імпульсивно потягся по нього — але зупинився на половині руху. Телефон показував календар експерименту — двадцять дев’ятий день, десята година вечора.

Денис залишив його лежати на дні дедалі холоднішої ванни. Пройшов у кімнату, впав на ліжко; вдарився вухом об книжку, забуту на подушці: «Джерело. Збірник казок і притч». Напередодні він навіщось зняв її з полиці.

Розгорнув книжку навмання, інстинктивно, автоматично:

«Духи й сутності, більш могутні і вдоволені життям, ніж люди, граються з людським майбутнім, і діти-підмінки служать їм фішками, бо діти-підмінки, як відомо, чутливі до страхів і сподівань багатьох одноплемінників, до прекрасних і огидних проявів людської природи…»

Денис відключився.

Амфітеатр був порожній — крісла розтягли на барикади, залишилися тріски та сміття на підлозі. І статуя Ґреґа із синтезованого мармуру, виготовлена за античними технологіями, дивилася на них згори. На рівні коліна — вибоїни від куль.

Вони зайшли з двох протилежних дверей. Попереду однієї групи йшла Йоко, що втратила сина, другу вела Софі, що втратила дочку. В обох був напоготові розрядник: Йоко завела свій шокер за спину, Софі нічого не приховувала, стискала зброю в опущеній руці.

Вони зайшли й зупинилися. За їхніми спинами стали змучені постарілі люди, і кожний тримався за клинок або за пневматичний пістолет.

Вони мовчали так довго, що повітря в залі, позбавленому вентиляції, стало щільне й задушливе.

Ми винні, — перша сказала Йоко. — Я винна…

Вона кинула свій шокер на підлогу, до ніг Софі. Люди затамували дух — такими несправедливими здалися багатьом її слова. Бо це Йоко була жертвою, а не агресором, на самому початку конфлікту.

— Ми винні, — хрипкою луною відгукнулася Софі. — Я… Що ж я накоїла!

Вона впустила свій розрядник до ніг Йоко.

— Що ми накоїли, — чітко сказав хтось за спиною Софі. — Ми всі.

Мармуровий Ґреґ дивився з висоти своїх п’яти метрів, піднявши куточки губ, доброзичливо. Навряд чи він розумів, що діється і що це значить; він перебував там, де немає ні жалю, ні каяття, ні гірких сліз.

Він прокинувся в повній темряві від ясного усвідомлення, що в цей день знов зустрінеться з дядьком Робертом. Його накрило панікою й розпачем, він глибоко дихав, рахував про себе, уявляв улюблені місця, наспівував мелодії, намагався згадати запах маминих парфумів, запах кухні в Енську й старої татової машини, відчуття шерсті Джекі під щокою — ніщо не допомагало. Серце стрибало, пропускаючи удари, і жах вимагав тікати, тікати, битися в шибку, як муха.

Він устав, навпомацки добрів до ванної і ввімкнув світло. Вода стекла, телефон лежав на дні мокрий, темний. Денис узяв його в руки, сам не знаючи навіщо.

Апарат увімкнувся. Воістину, телефони проекту «Промінь» можна було обливати кислотою й кидати під танк.

Статистика…

Населення — 459. Щастя — 35 %. Цивілізованість — 86 %. Осмисленість — 90 %.

Він подумав, що телефон, пролежавши ніч на дні ванни, все-таки здох. Зіпсувався. Сказився.

Марго майже встигла.

Денис догнав її біля самого входу в офіс, де лежав на підлозі байдужий Славік. Марго почула його кроки за спиною і додала ходу, стулки дверей роз’їхалися перед нею. Денис стрибнув — і в стрибку збив її на підлогу.

Вони покотилися, як персонажі комедії в бійці. Денис виявився згори й притис до підлоги її руки:

— Даремно. Навіть якщо ти його доб’єш.

Марго засичала — й буцнула його лобом у лице. Денис осліп з болю й випустив її, Марго скочила й кинулась до Славіка, але двері офісу вже роз’їхалися знову, впускаючи Еллі. Обидві вони добряче втомилися за останні дні, але Марго ослабла більше, а Еллі, висока й спортивна, не поділяла Денисових сентиментів щодо бійки з дівчатами. Заламавши Марго руку за спину, вона тицьнула її лицем у підлогу; Марго плакала, вже не пручаючись, але Еллі й не думала зупинятися.

— Перестань! — закричав Денис. — Ти озвіріла?!

— Шо за тусня, — слабко сказали з дальнього кутка.

Денис схопився. Славік, напіввідкривши набряклі повіки, дивився з-під білої чалми пов’язок, як похмільний падишах:

— Бляха… як хріново…

— Ну ти й живучий, — пошепки сказав Денис. Еллі випустила Марго, обидві вони витріщилися на Славіка, як на ожилу примару.

— А шо ж сталося? — Славікові очі ледь не закотилися під перенісся, однак зусиллям волі він вернув їх назад.

— Нормально, — Денис підійшов до нього, похитуючись, не вірячи в реальність цього чуда. — Сьогодні додому поїдемо, чувак.

— Додому? — недовірливо запитав Славік. — А… хто виграв?

Денис раптом подумав, що в цього хлопця тепер не двоє життів, а одне. Хтось мусив умерти; вижив Славік-дурник, а той, хто підказав Денисові ідею («В-війна»), мертвий. І це на краще.

У буфетній відверто тхнуло, з люка сміттєвої кімнати густо пробивався сморід. На столах, на підлозі, на заглухлому конвеєрі валялися упаковки, недоїдки, брудний посуд.

— Ну ми й свині, — задумливо сказала Еллі. — Як добре, що це востаннє.