Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

Однак я приволочила з-за рогу важелезну, взяту в мертвого Мутанта, гвинтівку:

— Я скоро віддам, — і вдарила ногою пусковий гачок:

— ГАХ! — і перетворила Машину-Чудовисько в надгробок для вбитого янгола.

— Спи, Крихітко, спи. Гарних тобі снів.

— Чуєш музику?

— Флейту? Так.

Вони — ті, що зібралися у своєму Спільному Домі, не могли нам допомогти. Але вони оплакували смерть кожної з нас.

А ми воювали. Ми билися. Й одна Машинка просила іншу:

— Дай двійко стрічок.

— Лови.

І сидячи навпочіпки та прихилившись спиною до стіни, Крихітка дмухала на кулю, перед тим як зарядити нею свій пістолет.

Клацне затвор, і пістолет навколо пальця: вперед-назад-вперед. Якби була кобура, я запхнула б його в кобуру.

Раптово по-звіриному заревла сигнальна труба:

— Вау-вау-вау-у-у-у-у!!!

— Вони відходять! — гукнула я.

— Але вони скоро повернуться, — мовила Машинка.

— Але ж ми…

— Наступного разу ми навряд чи їх подолаємо.

Авжеж. Якщо їх буде бодай на п’ятдесят більше.

— Нам потрібна допомога, — сказала Машинка.

— Я спробую, — пообіцяла я.

— Тільки поквапся.

Але перед тим, як покинути Машинку, я тричі оббігла довкола селища, залишивши біля неї п’ятнадцять мене.

Місто, В Якому Я Народилася, — тепер Місто, Зруйноване Вибухом.

Щоб упізнати руїни, я зажмурювала очі. Тут була стіна прохідного дворища, отут росло дерево, отам стояв будинок — на розі двох вулиць одразу, з башточкою та арками гострих вікон. Відкрити очі та побачити руїни.

— Отже, тепер сюди.

Тут був пам’ятник, хтось стояв, зіпершись на тростину. За ним здіймався будинок, його три поверхи були відведені під магазин.

Я розплющила очі й побачила оплавлену купу бронзи та порожнечу на п’ять кварталів уперед.

— Туди.

Туди, де колись була база Бойових Роботів.

Колись давно. Тепер навіть не руїни, а прірва після однієї з численних бомб.

Я розплющила очі та вгледіла базу. Споруджена для трьох тисяч років, вона витримала свій перший вибух, навіть не забруднившись гаром.

Але на базі було порожньо.

Табличка:

А під нею табличка:

Я навмисне стрибала посеред мін.

— Дадах!

— Дадах!

— Дадах!

Я сподівалася, що вони відійшли недалеко.

Що котрийсь із них, той що крокує останнім, зупиниться, прислухається, озирнеться і скаже:

— Це в нас.

І їхній здоровенний командир, сяючи новим металом, з нашивками «роби, як я», «тихо», «по одному», «ліворуч», «праворуч», «уперед», притисне одразу три пальці до своєї руки, озвучить нашивки, до яких доторкнувся:

— Троє повертайтесь. Перевірте, що там та як.

— «Троє» «Праворуч». «‘Праворуч». «Увага». «Тихо». «Вперед», — указівний палець до зап’ястка: — «Дві з половиною години», — та помах рукою на себе: — «Наздоганяйте нас».

І тоді я привела б бодай трьох — двох автоматників та робота з великим кулеметом.

Але ніхто не почув мене, хоч я підірвала всі до однієї міни.

Пухнастий пил на підлозі. Від порога до найдальшої стіни ангара — до порожніх пірамід для гвинтівок.

Вони пішли ще до Вибуху?

Відчиняю шафку. Другу. Третю. Ще одну. Всюди порожньо.

Де тверда грудочка жуйки, де порожній футляр з-під медалі, де гільза з пробитою капсулою,