Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

- А де ж іще нечисть шукати, як не в тій балці? Там же закладені покійники скільки років лежать!

- Які такі покійники? Чим закладені? Дем’яна маєте на увазі?

- Що то молодь: вже нічого й не знає. Закладені покійники - це ті, кого не поховали, а так, тільки землею прикидали. Без батюшки і без панахиди.

- Німці, чи що?

- Які німці? Німців у нас не ховали. Тільки в районі, та й то в сорок першому і з їхнім попом.

- І не німці то були, - перебила друга бабця, - а чехи. Бо як при Горбачові ту могилку впорядкували і хреста поставили, то посол приїжджав із Чехії, а не з Германії. А в Дем’яновій балці своїх прикопали. У тридцять третьому.

- Це тих, котрі від голоду померли?

Обидві бабці синхронно зітхнули:

- Гірше. Бо щоб ви знали, як почав у селі і на хуторах народ вимирати, то люди збунтувалися. Начальство побили і в льоху замкнули, а самі пішли до району. То їх начальство… ну, вже не наше, а те, більше, по дорозі перепинило, кажуть, заспокойтеся, все буде добре, вже з Києва комісія до вас їде на поїзді. То ви тут, у балочці зачекайте, вони ось-ось під’їдуть, ви їм усе розкажете.

- І що, приїхала комісія?

- Ага! Приїхала! На цьому, як його - бронепоїзді. І прямо по балці з пушок стали гатити. А потім іще солдати з вагонів повискакували і добили тих, хто ще ворушився. Земелькою зверху прикидали, колючим дротом обнесли - і гайда далі. Ну, дріт у війну народ потрохи розтяг, а неупокоєні душі і досі в Дем’яновій балці щоночі бродять. Отам, либонь, і Панченка перестріли. Бо то ж зі станції найкоротша дорога.

Мій родич зітхнув:

- Боюсь, шановні мої бабусі, що і у нашого вчителя найкоротша дорога, самі знаєте, куди, була зі станції. Або між станціями… це вже слідство покаже.

Бабусі ще би посиділи і поговорили, але ми їх делікатно випроводили. Не встигли вони вийти з будинку Шерифа на вулицю, як Вдовиченко-Бахур знову нагадав про себе:

- Товаришу, чи як вас там - пане майор, ми йдемо до Бебеля чи ви будете тут сидіти, а я пішов на вас писати?

Братику дуже вже хотілося, щоб він таки сидів у своєму теплому кабінеті, а набридливий Бахур пішов. І то так аби більше не втрапляти пану-товаришу майору на очі. Але служба є служба, тож Олексій встав, одягнувся, кивнув мені і ми рушили. На холод.

Те, що бабці розказали про Дем’янову балку, не йшло у мого братика з голови, бо ще зачиняючи за собою двері, він сказав:

- В одному вони праві: не знаю, як щодо нечисті, а щодо нас, живих, то недобре виходить. Люди життя поклали… Як весна прийде - візьму за душу і батюшку нашого, і сільську владу. Хай хоча би з панахидою і всім, що належить, хреста дерев’яного поставлять. Такого, як ви з Павлом коло сільради поставили.

- Розумна річ. Щодо весни. І щодо хреста. А що зараз будемо робити? Куди йти, де шукати?

- У Дем’янову балку, до чорта, до біса… Якби ж то! А доведеться до Пащенка теліпатися, мало не до колишніх Малих Колод. Причому, пішки, бо на морозі у мене машина не заводиться. Але я таки піду, бо якщо ще когось нечиста принесе зі своєю версією, то я точно збожеволію. І завию!… І когось вкушу…

- Я ваших намьоків не пойняв, - ображено буркнув Бахур.

- Слухайте, дядьку, - повернувся до нього Олексій, - все хочу вас спитати: то не ваша сестра?

- Хто?

- Таж Вірка Сердючка? Бо ж схожі… і розмовляєте однаково.

- Нікого не треба кусати, братику, - втрутилася я, бо дядько Бахур підозріло заскрипів зубами. - Ти краще, коли наступного разу пістолета перевірятимеш, а хтось тим часом знову під вікнами тупцятиме, наче випадково на курок натисни. Куля дурна, але свою дірочку знайде.

- Гуманістка ти у мене, - втішився братик.

А дядько Вдовиченко пробурмотів:

- Знову намьоки…

Тож і мусили ми йти через усі Великі Колоди, на луки понад річкою, до Бебелів. За хатою таки справді була розсипана свіжа глина.

- Щось тут не тулиться, - одразу втямила я, - замість ховати сліди злочину, приміром, он у ту ополонку, він їх на виду розкидає.

Тут і Пащенко грюкнув дверима:

- О, Маріє! Як тобі треба буде глина свинарник підмазувати, то бери, я ще накопаю.

- А нащо? Приватну шахту робите?

- Щось таке. Головне - аби глибоке. О! А цей гебельс що тут робить?

Гебельс, він же Бахур, він же Вдовиченко зігнувся мало не навпіл і заховався за нашими спинами.

- А чого гебельс, дядьку?

- Бо