Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

— Яким легковажним ти буваєш іноді! Невже не ясно, що, коли доведуть навіть найменшу твою провину, ти зникнеш протягом кількох годин, і ніхто й ніколи не довідається, куди ти подівся! Зникну й я.

Вона й не намагалася приховати жаху, який охопив її. Швидше старалась навіяти його своєму легковажному другові, котрому завжди було байдуже до кулі, що може наздогнати його.

— Гаразд, скажи, що мені слід робити… що вимагається від мене.

— Вимагається, коли є щось…

Вона замовкла. Певно, збагнула, що нерви її можуть не витримати і що таке питання не вирішується з гарячковістю й неврівноваженістю розгніваної гімназистки.

— Вимагається, любий, щоб ти думав не тільки про себе, але й про мене. Ти розумієш, що це означає?

Демонструючи, як розумію її тривогу і передусім, ким є для мене Мері Дейвіс, я устав і міцно пригорнув її. Вона відштовхнула мене і, майже плачучи, вибухнула:

— Ти нічого не розумієш, авжеж, не розумієш і не бачиш, що чекає тебе!

— Розумію, дуже добре розумію, люба Мері, але я плюю на все, бо я чистий!

Настала моя черга обурюватись і шкодувати, виплакувати свої болі й шукати співчуття, і це співчуття я дістав у вигляді палких поцілунків.

Було б самообманом вважати, що шлях переді мною чистий. Якщо нам з моїм тезком і земляком вдалося спрямувати підозру щодо історії з «утікачем» проти Великова, підкинувши версію про те, що він агент-двійник, то вина за публікацію відомостей про фінансування товариства «Схід — Захід» все ще висить наді мною — тоді Великова ще не було на сцені.

Інакше кажучи, буде гіркою помилкою вважати, що я обминув небезпеку. Це прозирало в словах Дейвіс, а найбільше в її тривозі — на мене чекають ще тяжчі випробування, і, певно, через те вона не поспішає брати шлюб. Але що б там не було, я вже здобув беззастережне довір'я моєї завтрашньої дружини, секретарки полковника Кларка.

Завдяки цьому, а може, чомусь іншому, не ковтнувши й краплі збуджуючих медикаментів, я шаленів, наче юнак, що втратив голову од щасливого кохання.

У якусь мить Мері помітила мій годинник і скрикнула:

— Я запізнилась!

— Не хвилюйся, люба, в тебе є виправдання — адже це перший день нашого медового року.

І знову слово бере Наско Розвідник-перший:

— Навряд чи потрібно уточнювати мій офіційний статус у цьому місті. Назвавшись дипломатом, я дам привід говорити, що болгарські дипломати — розвідники. Якщо ж твердитиму, що працюю в торговельному представництві чи кореспондентом, те ж обвинувачення впаде на наших комерсантів чи журналістів. А чому розвідник має бути обов'язково дипломатом, комерсантом чи журналістом? Хіба мало інших можливостей для виконання його справжніх завдань?

Ясно, що про ці справжні завдання якщо не знають точно, то принаймні здогадуються ті, хто цікавиться моєю персоною. У такому разі важливо інше — не попастись.

Як у більшості європейських міст, так і тут політичні емігранти добре знають таких службовців, як я. Нас знають навіть їхні дружини й діти, бо їм постійно втовкмачують: «Стережіться Нешева! Ніяких зустрічей і розмов з ним! Навіть коли він заговорить до вас, проходьте, наче не до вас звертається!»

Звичайно, до таких наказів удається меншість. А більшість, коли поблизу немає чужих вух, сама заводить розмови, та ще на найпекучіші теми.

… Я вирішив цього разу взяти ініціативу в свої руки — переговорити не аби з ким, а з дружиною Чавданова, а потім і з ним самим.

Мені потрібен був певний час, щоб з'ясувати, хто й коли буває вдома. Близько п'ятої години дня я ввійшов у двір одного житлового будинку й придивився до дітей, які бавились там. Попрямував до одного тринадцяти-чотирнадцятирічного хлопчака з короткою шиєю і рано розвинутими плечима.

— Євгеній! — гукнув я так, наче ми були давні друзі.

Хлопець застиг на місці, придивляючись до мене. Він добре чув своє ім'я, але гукав його незнайомий чоловік, та ще болгарською мовою. Я по-товариському кивнув йому. Він обережно підійшов, допитливо придивляючись до мене.

— Здрастуй!

Євгеній потис простягнуту йому руку, але не відповів.

— Мати дома?

— Так…

— Ти можеш одвести мене до вас?

— Мо… може, ви з посольства?

— Ні.

— З торговельного представництва?

— Я не торговець.

— Тоді ви з представництва «Балкантурист» або «Табсо»![10]

— Знову не вгадав.

— То звідки ж?

— З одного іншого представництва, яке торгує мідіями й равликами.

— Жартуєте?

— У такому разі — давно живу в місті.

— Емігрант?

— Ні.

— Значить, не скажете, хто ви?

— Маєш рацію, тільки це зовсім не таємниця — звичайний собі службовець в одній канцелярії, яка представляє комерційне транспортне об'єднання.

Відповідь, здається, задовольнила хлопця, і ми, нарешті, пішли. Я йшов попереду, неначе кожен метр цього двору був мені знайомий і не раз випадало гостювати в Чавданових. Євгеній трохи відстав, здивування не залишало його, і я підбадьорливо всміхнувся.

— Як вас звуть?

— Нешев.

Хлопець став, а точніше — скам'янів. Проте в його очах я помітив не страх, а цікавість. Він зморгнув,