Читати книгу - "Якщо кров тече"

Шарлотта вишукує DVD з «Цим дивовижним життям». Скільки різдвяних сезонів вони дивилися це кіно? Щонайменше десяток або й більше. Дядько Генрі колись міг прочи­тати з пам’яті кожну репліку. «Не виключено, — думає Голлі, — що він і зараз може». Вона ґуґлила Альцгеймера й з’ясувала, що неможливо сказати, які ділянки розуму згаснуть останніми, коли в ньому один за одним вимикаються робочі контури.

Перш ніж починається фільм, Шарлотта вручає Голлі шапку Санти… і то з неабиякою церемонією.

— Ти завжди вдягала її, коли ми дивилися це кіно, — каже вона. — Ще коли була маленькою. Це традиція.

Голлі все життя була кінофанаткою й знаходила чим насолодитися навіть у фільмах, які критики розбомбили (наприклад, вона переконана, що «Кобра» зі Сталлоне трагічно недооцінена), але від «Цього дивовижного життя» їй завжди ставало тривожно. На початку фільму вона ще може співчувати Джорджу Бейлі, але ближче до кінця він здається їй людиною з серйозним біполярним розладом, котрий увійшов у манію як фазу свого циклу. Після закінчення вона навіть думала, чи він не вилазить з ліжка й не вбиває всю свою родину.

Вони дивляться кіно — Шарлотта в різдвяній сукні, Голлі в шапці Санти. Голлі думає: «Я кудись рухаюся. Я відчуваю це. У сумне місце, повне тіней. Це стан, у якому розумієш, що смерть дуже близько».

На екрані Джейні Бейлі каже:

— Будь ласка, о Боже, щось сталося з татком.

Коли Голлі засинає того вечора, їй сниться, як Чет Ондовскі виходить з ліфта Фредерік-білдинг у піджаку з порваним рукавом і кишенею. Його руки замурзані цегляним пилом і кров’ю. Очі мерехтять, а коли губи розходяться в широкій посмішці, червоні жучки вилазять з рота й висипаються на підборіддя.

19 грудня 2020 року

1

Голлі сидить у нерухомому заторі на чотири смуги, серед машин, що намагаються рухатися на схід. До міста ще вісімдесят кілометрів, і Голлі думає, що коли цей багатокілометровий затор не розійдеться, вона може-таки спізнитися на власний похорон, а не при­їхати раніше.

Як і безліч людей, котрі борються з тривожністю, вона нав’язливо планує все наперед і через це майже завжди прибуває раніше. Вона розраховувала бути в «Що впало, те пропало» найпізніше до першої години в суботу, але тепер навіть третя починає виглядати оптимістично. Через машини навколо (і великий старий сміттєвоз попереду, чий замурзаний зад нависає над нею, наче сталевий стрімчак) вона почувається замкненою, похованою заживо («мій власний похорон»). Якби вона мала в машині цигарки, то курила б їх одну за одною. Натомість вона вдовольняється льодяниками від кашлю, які називає антинікотиновими засобами, але вона заклала їх у кишеню куртки тільки шість, і скоро й тих не стане. Тоді в неї залишаться тільки нігті, та вони підрізані так коротко, що й не вкусиш як слід.

«Я спізнююся на дуже важливу зустріч».

Так сталося не через обмін подарунками, час якого надійшов після материного традиційного різдвяного сніданку з беконом і вафлями (до Різдва ще майже тиждень, але Голлі згодна прикидатися разом із Шарлоттою). Шарлотта дарує Голлі шовкову блузку з оборками, якої та ніколи не вдягне (навіть якщо виживе), туфлі на середніх підборах (так само) і дві книжки: «Сила теперішнього моменту» і «Без тривог: як знайти спокій у хаотичному світі». Голлі не мала можливості загорнути подарунки, але таки придбала для них доречну різдвянисту торбинку. Шарлотта потуркотіла над човганцями з хутром і поблажливо похитала головою над халатом, що коштував $ 79,50.

— Він розміри на два завеликий. Ти ж навряд чи зберегла чек, люба?

Голлі, котра надто добре знала, що таки зберегла, сказала:

— Здається, він у мене в кишені.

Усе йшло добре. Але тоді Шарлотта зненацька запропонувала, щоб вони поїхали навідати Генрі й побажали йому веселих свят, оскільки Голлі не зможе приїхати в сам великий день. Голлі глянула на годинник. За чверть дев’ята. Вона сподівалася вибратися на дорогу й рушити на південь до дев’ятої, але чи не змушує її нав’язлива поведінка заходити надто далеко? Справді, навіщо їй прибувати на п’ять годин раніше? До того ж, якщо справа з Ондовскі закінчиться недобре, це буде її остання нагода побачити дядька Генрі, а її цікавили його слова «Чого ти налякана?».

Звідки він дізнався? Раніше він ніколи не був особ­ливо чутливим до інших людей. Скоріше навпаки.

Тож Голлі погодилась, і вони поїхали, а Шарлотта наполягла, що поведе машину. На перехресті, де був знак «СТОП», вони легенько зачепили інше авто. Подушки безпеки не надулися, ніхто не постраждав, поліцію не викликали, але Шарлотта, звісно, не могла не знайти виправдання в якомусь міфічному клаптику ожеледі, опускаючи той факт, що вона під знаком не зупинилася повністю, а тільки сповільнилась. Усе своє водійське життя Шарлотта Ґібні вважала, що скрізь має право пріоритету.

Чоловік з іншої машини поводився люб’язно, кивав і погоджувався з усім, що казала Шарлотта, але вони таки обмінялися номерами полісів, і на той час, як машини знову рушили (Голлі була впевнена, що чоловік, чиє крило вони ввім’яли, підморгнув їй, перш ніж знову сідати за кермо), вже була десята година, а відвідини все одно виявилися пшиком. Генрі гадки не мав, хто вони обидві такі. Він заявив, що йому пора вдягатися на роботу, й сказав не надокучати. Коли Голлі поцілувала його на прощання, він підозріливо глянув на неї і спитав, чи свідкам Єгови взагалі таке дозволено.

— Назад уже ти поведи, — сказала Шарлотта, коли вони вийшли на вулицю. — Я надто засмучена.

Голлі була більш ніж рада це зробити.

Вона залишила свою дорожню сумку в коридорі. Закинувши її на плече, розвернулася до матері по звичайний прощальний ритуал — два сухі цмоки в щоки, — але Шарлотта оповила доньку, котру принижувала та обмовляла все її життя (не завжди свідомо), обома руками й вибухнула плачем.

— Не їдь. Будь ласка, залишся ще на день. Якщо не можеш зостатися до Різдва, то побудь хоча б на вихідних. Я не можу витримати одна. Ще не можу. Можливо, зможу після Різдва, але ще ні.

Матір стискала її так, наче тонула, і Голлі довелося придушувати панічний порив не просто відштовхнути її, а по-справжньому відбитися. Вона терпіла обійми, скільки змогла, а тоді виборсалася з них.

— Мені треба їхати, мамо. У мене зустріч.

— Ти хочеш сказати, побачення? — Шарлотта посміхнулася. Не дуже приємно. Надто зубато. Голлі була думала, що матір уже ніколи її не шокує, але це виявилося неправдою. — Справді? У тебе?

«Пам’ятай, що це може бути останній раз, коли ти її бачиш, — подумала Голлі. — Якщо так і є, то недобре прощатися сердитими словами. Можеш знову сердитися на неї, якщо виживеш».

— Це інше, — сказала вона. — Але ходімо ще вип’ємо чаю. На це я маю час.

Тож вони попили чаю з фініковим печивом, котре Голлі ненавиділа (чомусь воно здавалося їй похмурим на смак), і перш ніж вона нарешті змогла втекти з материного будинку, де ще не вивітрились аромати лемонґрасових свічок, уже була майже одинадцята. Стоячи на ґанку, вона поцілувала Шарлотту в щоку.

— Я люблю тебе, мамо.

— Я теж тебе люблю.

Голлі дісталася аж до дверцят