Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

— Сусід бачив, як Віктор проходив нашою вулицею, — відповідає тато, відрізаючи шматок запеченого на грилі лосося, — хлопчина так і не зізнався. Все доводив, що повз проходив і звинувачення йому пришили.

— Але насправді доказів немає, — киває Макар, — його слово проти слова сусіда. Загалом, насварить його поліція і все. Ніц йому не буде.

— Тобто будь-хто може таке зробити і це спустять з рук? — тато явно обурений.

— А Ви уявіть, Григорію Васильовичу, — кладе долоню на стіл мій супутник, — йдете Ви парковкою, заходите до ресторану пообідати, а коли виходите, виявляється, що машину, повз яку Ви йшли, облили фарбою. Той факт, що саме Ви проходили повз, можуть підтвердити кілька людей, але ніхто не бачив, як обливали.

За столом нависає тиша. Гарне порівняння.

— Але я впевнений, що то він, — відказує тато.

— Думаю, він теж чудово розуміє, що його впіймали. Але щоб притягнути когось до відповідальності, цих доказів недостатньо. Інакше в нас у прямому сенсі почалося би безправ'я.

— Або самосуд, — невиразно махаю рукою.

— Так, — серйозно киває Вітров, — називайте як хочете.

— Мабуть, це правильно. Спірна політика, звісно, — бурчить він і тут Макар змушений погодитися.

— Тішить те, що реформи проводяться і законодавство покращується.

— Давайте вже про щось хороше! — з усмішкою вигукує мама, — сподіваюсь, хлопчині того вистачить, щоб відчепитися.

Я підтримую маму, розповідаючи смішний свіжий жарт, почутий в університеті, але насправді мені дуже хочеться залишитись одній, щоб обміркувати почуте. І я, безперечно, радію, коли вечеря закінчується. Я рада побути з сім'єю та Макаром, але до кінця заспокоїтися не вдається. Надто вже сильно вирують думки у голові.

Виходжу провести Макара після його прощань із батьками.

— Думаєш, він більше не лізтиме? — питаю, коли Вітров відривається від моїх губ.

— Впевнений, що ні. Журавський переконався, що ти не одна, що батьки в курсі і ти під захистом, — він тримає мої долоні у своїх руках, а в його очах читається турбота і це, звичайно, заспокоює мене. — Якщо знадобиться, я сам до нього навідаюсь. Люди реагують з острахом на тих, хто знає закон. Особливо ті, у кого із цим самим законом вже є труднощі.

— Обрид цей детектив. Спокою хочеться, — я сама обіймаю його. Притискаюся всім тілом до сильного чоловічого корпусу, втикаючись носом між ключиць.

— Не хвилюйся більше ні про що, — голос Макара звучить впевнено. Він надає сили і дарує підтримку.

Я підводжу голову і дивлюся на нього. Такого вродливого, мого. Того, хто захищає та заспокоює, підтримує та плекає мене.

— Макаре, я, — вдихаю більше повітря, тільки домовити не встигаю. Моїх губ торкаються його губи, цілують впевнено та глибоко. Так само як завжди. Так, як звик. Я відповідаю, підхоплюючи наш танець, наче зливаючись в одне ціле. Мені б цього хотілося...

— Я не гідний, Аріно, — тихо вимовляє з хрипотою на видиху, ледве перервавшись, — не зараз.

— Все впирається в них, чи не так? І в ту дату? — мій голос стає гострішим, і я звучу трохи ображено. Забороняю це собі. Я обіцяла дати йому час.

— Так, — підтверджує і дивиться серйозно, чекаючи на реакцію.

— Вітрове, ти ж не одружений, так?

— Ні, Рішо. Я не одружений, — він тихо сміється, обіймаючи обома руками, влаштувавши підборіддя на моїй маківці.

Все було б добре, якби не це відчуття. Наче камінчик у кросівок потрапив. Тисне, заважає, всю ногу поколов, а витрусити не можу. Я цей камінчик поки що не бачу, але вже відчуваю.