Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Тінь, що майнула вдалині, наче якір, утримала свідомість, що залишала мене. А потім оглушливий гуркіт, і Джейк зник з поля зору. Чорні тіні заметалися поряд, у прорізах масок я помітила очі. А за ними – мелькали противники, що зчепилися в смертельній сутичці. Удари, хрускіт, бризки крові. Хотіла попросити, щоби їх розняли. Адже Артур – напевно, я відчула його присутність, перш ніж помітила, міг постраждати, але з горла не вирвалося ні звуку. Какофонія голосів – розібрати вдалося лише окремі слова. Про те, чи чула я того, хто говорив, про те, що я в безпеці. Руки на моєму тілі та обличчі. Їх дотики завдавали болю, хоч розумом я й розуміла - мені зла не хотіли, навпаки, хотіли переконатися у відсутності переломів.

- Відвали! – знайомий голос. І його обличчя наді мною замість темної маски. Розпач, страх, біль…. Підняв мене з підлоги, притиснув до себе. Відчула запах крові, але його власний перебив той і огорнув мене, заспокоюючи. Неслухняними руками обняла також. Всім тілом, що нило від болю, притулилася до Артура, зцілюючи серце, що боліло сильніше за тіло. Моє та його.

- Елізо, ти… Як? – прохрипів він. У почервонілих очах сльози, але він їх не помічав.

- Житиму, - відповіла ледве чутно. Ми обидва житимемо. Тепер точно!

- Я так боявся... Так боявся знову не встигнути.

Притиснувся губами до моїх. Вони розбиті, а зовсім не боляче. Смак крові та сліз – наших із ним. Знову. Ми знову врятовані. Артур став на ноги тримаючи мене на руках.

- Не розплющуй очі, - я не послухалася. Сфокусований нарешті погляд вихопив забризкане кров'ю розпростерте тіло Джейка з неприродно вивернутою головою.

- Він мертвий? - зірвалося  з губ тупе питання. Теж мені медик, хай уже й колишній. Вони бувають колишніми?

- Вбитий при затриманні, - пробасила одна з масок. Поліція? СБУ? Швидше за все, друге, адже бажаючи мене врятувати, Артур явно використав усі наявні ресурси, серед яких був «ручний» міністр.

Сховала обличчя на грудях Артура. Він виніс мене надвір.

Дощ припинився. Прохолодне свіже повітря овіювало палаюче обличчя. На повні груди вдихнула, ігноруючи біль. Мало б бути холодно з тим, що я вся промокла, але в руках Артура тепло та затишно. Побачила ще кілька загиблих. Спільники Джейка! Згадала про наших людей і відчула, як защеміло серце.

- Ми помстилися за них, - ніби читаючи мої думки, прошепотів Артур і поніс мене до машини швидкої допомоги.

********

Ми впоралися. Цей факт я не одразу зуміла повністю усвідомити. А коли це трапилося, було таке відчуття, що я вперше за довгий-довгий час змогла дихати на повні груди. Цьому не заважали навіть зламані ребра. На щастя, серйозних ушкоджень я отримати не встигла, а незабаром після того, як загоїлися наявні, дізналася про свою вагітність. Артур ще раз пообіцяв того дня, що відтепер не стане «нічого віджимати і ні на кого наїжджати» і займатиметься лише розвитком того, що вже було. Наїжджати ж на нас, навіть збери хтось достатньо сил для спроби, просто б побоялися – нікому не хотілося повторити долю Пороха та інших, хто до нього ставав у Артура на шляху. Моторошні історії, як ведеться, ще більше прикрасилися за минулі роки. Не здивуюсь, якщо ними лякали тепер підростаюче покоління воротил.

Ще раз перемішавши печеню, я вимкнула плиту. Що ж, саме час звати хлопців обідати. Але не встигла я підійти до виходу з кухні, як вони обоє були тут як тут. До чого ж Віталік на Артура схожий... Тільки очі й губи мої, а так він вилитий. Вже майже такого ж зросту у свої шістнадцять, накачаний, не по роках серйозний і із залізною батьківською хваткою наш маленький синочок.

Безуспішно намагаючись надати обличчю серйозного виразу, я оглянула обох. М-так, бійцівське тренування на свіжому повітрі вдалося однозначно. Ще захекані, розчервонілі, вимазані в траві і абсолютно задоволені, вони ніяково м'ялися на порозі.

- Ви якраз вчасно. Давайте в їдальню, - знаючи, наскільки вони вже точно голодні, я і не думала спершу відправляти хлопців купатися.

Віталік підскочив до плити і, піднявши кришку, із задоволенням понюхав блюдо. Потім дістав з шафки тарілки та прилади і поніс їх до їдальні. Артур тим часом згріб мене в обійми і, відірвавши від підлоги, смачно поцілував у губи.

- Вже хочу десерт, - прошепотів він. Поставив мене на місце і теж кинувся до каструлі. Прихопив її і подався за сином.

16.10.2023

Якщо вам сподобалася книга - підтримайте її вподобайкою та коментарем! Дякую, що прочитали!

Кінець