Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

- Я як прямо у фільм жахів потрапив, - Стас різко притягує мене до себе, притискає міцно-міцно, ніби зі мною злитися хоче. - Скільки ж ти винесла... Вагітна в підвалі... Олено, - заривається носом мені у волосся.

Мені добре… дуже. На жаль, це лише прояв жалості та співчуття. Але я не вириваюся, мені зараз необхідно його тепло, треба відчути захист. Я знову пройшла через все це пекло. Прожила кожен день свого ув'язнення.

– Вагітність проходила легко. І навіть підвал набув інших барв, я прислухалася до себе, відчувала там життя. І боялася, що якщо Уляна вагітна, то я їм буду без потреби, вони позбудуться нас з ненародженою крихіткою. Щодня, як подарунок, навіть під замком. Але вона мене залишила в живих. Навіщо я дізналася пізніше. Вона продовжувала приходити до мене. Навіщо? Я сама до кінця не знала. Вона виливала душу, розповідала, як ви живете, що ти їй даруєш… навіть про ваші ночі… – запинаюся. - Уляна казала, що зі мною вона може бути без маски. Ваня її не завжди розуміє і він мужик. Можливо, вона мала й інші мотиви, але про це ми вже не дізнаємося. Спочатку я намагалася до неї достукатися. Але це марно. Зрештою просто слухала, а коли вона йшла, уявляла себе на її місці. Начебто по-справжньому живу з тобою, але без обману. В ілюзорному світі було так приємно ховатись. Пологи в мене приймав Савелій. Тут я йому вдячна, він зробив усе професійно. Надав Ганночці першу допомогу. І вона, моя сильна дівчинка, вижила. Крихітка хапалася за життя, як і я. Уляна теж народила, і потім показувала мені відео та фото, як ти виклав на асфальті напис. Фиркала, що краще подарував би прикраси, а я мріяла опинитися замість неї. Я б не брехала, я б віддала всю себе сім'ї, - здригаюсь у нього в руках. Не слід бути настільки відвертою про свої фантазії. - Уляна і далі грала роль старанної дружини, а для цього треба годувати дитину природним способом. Тут знову вона згадала про мене. Кілька разів навіть привозила дитину мені. Я прижимала малюка до себе, і мені здавалося - це моя друга дитина, - говорю і на очах сльози. – Це були приємні спогади. Мене навіть годувати стали вдвічі краще, щоб молока вистачало. І я справно зціджувалась. Це було на радість, адже я знала, що моє молоко піде на користь Андрюшці. Я покірно їх слухала, боялася, що за будь-яку провину у мене заберуть дитину. Але вони вигадали гірше… підірвати мене в машині… Що вони хотіли зробити з Ганночкою… не знаю, і краще мені про це не знати. Навіть зараз не хочу думати, що в них піднялася б рука. Уляна все обурювалася, чому не можна, тебе просто усунути, раз спадкоємець є. Але замовнику треба було довести тебе до божевільного стану. Щоб ти корчився від болю. Це я знаю зі слів Вані. Він смакував, як ти перетворишся на психа, бо твоя дружина загине разом із дитиною в аварії. Наскільки я знаю, вже було заброньовано будинок для Уляни в іншій країні. І коли б тебе визнали недієздатним, або тобі допомогли б покинути цей світ, Уляна б воскресла, спадкоємець Дюша. А вона розпоряджалася б твоїм майном. Але у всіх цих хитросплетіннях, простежується щось особисте… Нажаль, я так і не дізналася, хто смикав за ниточки і керував цим кривавим жахом. Мене готували, як смертницю. І я розуміла, що моє життя може обірватися будь-якої миті. Я благала Ваню тільки про одне, пошкодувати Ганну. Але він тільки сміявся з мене. А Уляна, на мої прохання невдоволено фиркала. А потім втрутилася доля. Уляна загинула. Вона так старанно готувала аварію… сама до неї й потрапила. Ваня був у паніці. Він не знав, що робити, бігав і рвав на собі волосся, завивав. Потім йому хтось зателефонував, і він вперше за весь час залишив відчиненими залізні двері. Я довго не наважувалася вийти. Але виявилось, що нікого немає. Мене тримали в одноповерховому будинку з глибоким підвалом під землею. Я притиснула доню до себе і побігла. Не пам'ятаю, скільки куди бігла. Вийшла до практично покинутого села. Там заночувала в напіврозваленому будинку. Добрі люди дали мені їжу. Затримуватись було небезпечно. Мене могли шукати. Я надто багато знала. Так я блукала тижнів два або більше. Але треба було їхати в інше місто якнайдалі від цих місць. В одному з сіл мене прихистила бабуся, у неї гостював син, і він пообіцяв мені, що візьме з собою. Так я опинилась у машині… і ми також потрапили в аварію. Анютка зовсім не постраждала. Водій не вижив. А я прийшла до тями вже в лікарні, і поруч зі мною сидів Ваня. Я нічого не пам'ятала. Але тепер, коли пам'ять повернулася, я розумію, що з мене робили Вікторію. Пластика… вони зробили мені схожу зовнішність. Лікар, який проводив зі мною свої дивні сеанси. Ваня, що розповідав про наше неземне кохання. Хоч як би це звучало, але вони робили з мене Вікторію, яка чомусь була дружиною Вані.