Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Вийшовши з пологового будинку, я встигаю подумати, що в нас із Даміром вряди-годи щось відбувається нормально — по-людськи. На моє обличчя наповзає широка посмішка щасливої новоявленої матері, але потім вона перетворюється на розгублене нерозуміння… Я піднімаю очі і бачу Каріну. Моргаю раз, другий, але Каріна нікуди не зникає. Вона тримає в руках величезну м'яку іграшку — чорно-білу панду. Поруч із нею Аслан у білій куртці, яка остаточно робить із нього сучасного вікінга… Я переводжу погляд на Катю, вона у своїй манері махає мені одразу двома руками, майже підстрибує.

Дамір підтримує мене за талію.

І це навіть добре, бо погляд на людей, що стоять поруч з Асланом, призводить до різкого судомного зітхання захоплення.

Я дрібно оступаюся.

— Мама… Тато…

Я спускаюся зі сходів і підходжу до них, завмираю на секунду, не знаючи, що робити. Я б обійняла їх, але й віддавати Владу поки що не хочу… Дивлюся на них і повірити не можу. Нарешті, до мене доходить, що самі б вони не приїхали…

— Це ти влаштував? — повертаюся до чоловіка. — Але… Як? Як вони всі…

Дамір знизує плечима, повністю щасливий від мого щастя.

— Мамо, тату! Я так рада вас бачити! Я так рада вас усіх бачити…

Рідні та подруги підходять до мене, утворюючи коло.

— Дівчинко, ну як ти?

— Боже, яка гарненька в тебе донечка, ай, яка!

— Красуні наші…

Після перших збуджених запитань і моїх емоційних запевнень, що зі мною все гаразд, уже все гаразд, Дамір, усміхаючись, кладе сумку на асфальт, а букет передає Каті, він бере Владу на руки, щоб я могла обійняти батьків. Ми зливаємося в довгих і міцних обіймах, немов намагаючись одним махом надолужити згаяний час. Я наче знову дитина з ними.

— Ми так сумували, — шепоче мама.

— Я теж, — відповідаю, відчуваючи, що давно не була такою близькою з батьками.

На небаченому досі рівні розуміння і синхронізації.

Тато усміхається, дарує міцні й захисні обійми. Я відчуваю, як він намагається передати мені всю свою любов цим жестом.

— Ми завжди поруч, навіть якщо не бачимося часто, — каже він.

Я знаю, що це правда.

Мої друзі теж підходять, їхні очі світяться від щастя. Вони обіймають мене по черзі, навіть Аслан не уникає контакту, хоча й кидає короткий погляд на Даміра, немов переконуючись, що він не проти. Після Аслана я знову опиняюся в колі своїх двох близьких подруг.

— Ти так багато пережила, але те, яка ти гарна і щаслива зараз — це справжнє диво, — каже мені Каріна

— Ти боєць, — підтверджує Катя.

Я киваю, намагаючись не розплакатися.

Сім'я — це найцінніше, що в мене є, я вдячна долі за кожну хвилину, проведену разом… Але без подруг я б не пережила період страждань. Мама теж підходить, кладе руку мені на плече, поки тато з Даміром діловито обговорюють, чиї гени успадкувала Влада. Я, не втримуючись, витираю сльози і згрібаю всіх в обійми.

Влада в руках Даміра — наша маленька зірка, яка світить яскравіше за всіх на цьому сімейному небосхилі, і привертає загальну увагу. Мама навіть примудряється заглушити смішки і почати розповідати, що наша Влада схожа на мене в дитинстві, наче в неї такі ж вушка…

— Давайте зробимо фотографію, — пропонує Дамір, ми збираємося разом.

Фотографій ми робимо багато.

І ще стільки ж, коли з-за повороту несподівано вибігає Тім, скаржачись, що таксист повіз його не туди. Тім підхоплює мене на руки, а потім із таким самим ентузіазмом кидається до Даміра, і під сміх на фоні відриває від землі і його теж. Вони ледь не падають, дурники.

— Братику! Я так радий за вас! Ну, показуйте королівну…

Тім у захваті від Владислави.

І всі інші також.

Щастя заповнило мене до країв, але щастя з’являється ще трохи більше, коли…

— Я кохаю тебе, — шепоче Дамір. — Я зроблю все, щоб ти ніколи не переставала посміхатися, — і цілує мене.