Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

Ймовірно, що саме тут, крізь ці історії ми стаємо свідками первісного пробудження бажання, попиту. Приборкання незадоволеності, прагнення хотіти все більше й більше й жити краще уже здається нам абсолютно природним явищем, що лежить у самому серці нашої цивілізації, у самому людстві (що невдовзі усвідомили й стародавні цивілізації). Френк Найт, очевидно найвидатніший чиказький економіст минулого покоління, колись записав: «У природі людини закладено, що чим краще їй живеться, тим більше вона незадоволена»[762]. Джордж Стіглер, учень Найта, навіть пише: «Базові речі, яких хоче розумний індивід, — це не задоволення своїх бажань, а лиш нові й кращі бажання»[763].

Заради свого постійного бажання мати (аж небезпечно) більше й більше ми пожертвували радістю від роботи. Ми хочемо багато, а тому й змушені працювати надто багато. Ми порівняно найбагатша цивілізація, яка тут колись жила, і все одно до слова «досить» чи до повного задоволення нам так само далеко, якщо не далі, ніж до цього. Тож ще раз одним реченням: якби в нас не було постійної потреби підвищувати ВВП і продуктивність, нам би не довелося постійно в поті чола гнатися за більшими показниками результативності. Коли людина освоює незадоволеність, вона автоматично натомість отримує потужний двигун прогресу, проте разом з цим вже більше не може скаржитися, що вона не задоволена. Бо як людина, яку підганяє вперед незадоволеність, може бути задоволеною. Якби вона раптом стала задоволеною, припинилося б зростання і розвиток суспільства в тому розумінні, як ми його знаємо останні кілька тисячоліть. Тобто у нас є вибір — або розвиток і зростання, або задоволеність. Безкоштовним не буває навіть зростання, справді — тільки сир у мишоловці.

Мальтус удруге відроджений: споживання як наркотик

You can never get enough of what you don’t really need.

U2, «Stuck in a moment»[764]

Преподобний Томас Мальтус, економіст, який жив на зламі вісімнадцятого й дев’ятнадцятого століть, ніколи особливо не сподівався, що прогресивні ідеали Великої французької революції забезпечать Європі більше процвітання й менше гніту[765]. Багато з його тез згодом було розкритиковано, але сьогодні Мальтус відомий як першовідкривач найпонуріших візій розвитку популяції. Він був переконаний, що голодомори й епідемії, які з’являються час від часу, — це природне явище, оскільки «у гості до людського роду повинна у певній своїй формі навідуватися передчасна смерть»[766]. Хай там як, сільськогосподарська продукція планети не змогла б, як пише Мальтус, іти в ногу з приростом населення[767] — популяція (а з нею і попит людства як комплексу) має тенденцію до геометричного зростання, тоді як (сільськогосподарські) ресурси планети — обмежені.

З розвитком аграрних технологій, добрив та пестицидів цей аргумент вичерпав себе, а сам Мальтус переконаний: ми здатні виробити достатньо їжі, проблема полягає тільки в його дистрибуції. Після цього з’явився неомальтузіанський аргумент, який говорить, що підвищення плодючості ґрунтів та продуктивності праці теж має свої обмеження. Проте поки що не справдилася й ця деривація мальтусіанської катастрофи. Однак у певному (глибшому) сенсі Мальтус все ж таки мав рацію: наші потреби ростуть швидше, ніж їх задоволення.

Колись нам здавалося, що більше всього в нас буде, то менше нам буде потрібно, і то менше ми хотітимемо більшого. Однак ця рівність виявилася ще й як помилковою, насправді ж усе радше навпаки: наші потреби зростають пропорційно до того, що в нас є. Задоволення одного бажання тільки породжує бажання нове, так ми з вами ніколи не наситимося. Іншими словами, зростання того, що в нас є, ніколи не наздожене зростання (нового попиту) — того, що ми хочемо мати. І саме цей новий і новий попит поганяє нас уперед, як зауважив сам Мальтус[768] чи 150-ма роками пізніше американський економіст Дон Патінкін: «Як нам демонструє історія, західне суспільство формує нові форми попиту (щонайменше!) так само швидко, як способи, якими попит можна задовольнити»[769]. Іншими словами, бажання не вдасться задовольнити ніколи. Славой Жижек у цьому контексті додає: «Raison detre[770] бажання полягає не в тому, щоб задовольнити це бажання, тобто досягти своєї цілі, а в тому, щоб відтворити себе самого як нове бажання»[771]. Зрештою, це помітив ще тисячу років до цього автор біблійної книги Еклезіяст: «Не насититься баченням око, і не наповниться слуханням ухо»[772].

З нашого теперішнього ракурсу добре видно, яким помилковим було святе переконання Альфреда Маршала, який вірив, що «не злічити всіх людських бажань і хотінь, і всі вони різняться. Проте всі вони за своєю природою обмежені й їх можна задовольнити»[773]. Але якщо це, можливо, діє щодо потреб, то щодо бажань — аж ніяк: вони здаються нескінченими, тому що більше ми маємо (що більше потреб задовольняємо), то більше хочемо, то більше прагнемо. Якщо нам потрібно споживати все більше й більше, аналогічно до того, як наркоманові треба збільшувати дозу, чи не означає це, що споживання має властивості наркотичної речовини? Якщо в нас депресія через стагнацію ВВП, тобто через нульове чи низьке зростання, то чи не стали ми від нього залежними?

Цікаве визначення залежності пропонує Клара Естес у своїй книзі «Та, що біжить з вовками»: «Залежність — це будь-що, що робить наше життя порожнім, хоча зовні виглядає, що це й є наповненням нашого життя»[774]. Салман Рушді в романі «Лють» розповідає про (аристотелівське[775]) твердження, що всі наші гріхи, власне, беруть початок у незнанні міри. Тобто в нашій недостатності в тому розумінні, що ми претендуємо на речі, на які насправді зовсім не маємо претендувати[776].

Примирення пропозиції з попитом

Ми жили з переконанням того, що задоволення наших бажань — це лиш питання задоволення наших потреб. Та тільки, як спостерігаємо на прикладі нашого матеріально неймовірно багатого (і обвішаного боргами) суспільства, ми помилялися. Попит лише формує інший попит, розмножується. Попит (бажання, хіть, хотіння) до того ж зростає з кожним наступним ковтком, аж доки перенасичення не призведе до того, про що йдеться в