Читати книгу - "Чорнильна смерть"

— Що це? Свистуне, випусти дітей! — крикнув він, і цього разу його голос був такий холодний, що Реза насилу впізнала його. — Випусти їх, бо інакше тобі доведеться доповідати панові, що м’ясо й далі гнитиме йому на кістках, бо ти можеш привести йому Сойку тільки мертвим.

Якась жінка заридала. Інша затулила їй рот рукою. Одразу за ними Реза побачила Мінерву, господиню Феноліо. Звичайно, її дітей забрали теж. Але Реза не хотіла думати про дітей Мінерви та дітей інших жінок. Вона бачила тільки піки, спрямовані на беззахисні груди Мо, і націлені на нього зверху арбалети.

— Свистуне! Застерігаю тебе! — Віолантин голос знову дав Резі змогу дихати. — Відпусти дітей.

Миршавець пожадливо глянув на арбалетників, і якусь мить Реза боялася, що він віддасть наказ стріляти, і то тільки на те, щоб покласти Змієголову під ноги Сойку як свій мисливський трофей. Натомість Свистун нахилився вперед і подав знак вартовим.

— Відчиніть браму! — гукнув він навмисне знудженим голосом. — Нехай діти вийдуть, а Сойка зайде!

Реза знову ткнулась обличчям у доньчине плече. Меґі й далі зберігала самовладання, як і батько, але й досі так упивалася в нього очима, наче боялася, що втратить його тієї самої миті, коли відведе очі.

Брама здригнулася. Щось хруснуло, подалося, вартові повільно розчинили браму настіж. Показалися діти. Ціле юрмище. Вони випорснули, наче вже кілька днів чекали за важкою брамою. Малі зашпортувалися й падали, кваплячись покинути мури, але старші знову піднімали їх на ноги. На всіх обличчях проступав страх, страх, набагато більший за них самих. Найменші, тільки-но побачивши своїх матерів, пускалися бігти, кидалися в простерті руки, що чекали їх, і пропихалися між жінок, мов у безпечний притулок. Натомість старші повертались на свободу повільно, майже вагаючись. Повнячись недовіри, вони поглядали на вартових, повз яких були змушені йти, і зупинялися, впізнавши обох чоловіків, що сиділи на конях перед брамою.

— Сойка! — То був тільки шепіт, проте виходив із багатьох вуст, дедалі гучніший, аж поки це ім'я, здавалося, зависло в повітрі. — Сойка! Сойка! — Діти натикались одне на одного, показували пальцями на Мо й побожно поглядали на іскри, що оточили Вогнерукого, мов рій крихітних фей. — Вогнеходець!

Щодалі більше дітей зупинялися перед кіньми, обступали обох чоловіків, торкалися їх, наче хотіли пересвідчитися, чи справді вони з плоті та крові — чоловіки, яких вони знали тільки з пісень, що їх потай наспівували матері над їхніми ліжками.

Мо схилився з коня. Кивнув дітям відійти вбік і щось тихенько сказав їм. Потім востаннє озирнувся на Вогнерукого й спрямував коня у відчинену браму.

Але діти не пустили його. Троє дітей загородили йому шлях, два хлопчики й дівчинка. Вони схопилися за вузду, не хотіли пускати його туди, звідки вийшли самі, не хотіли, щоб і він пропав за мурами, як пропадали вони. Діти дедалі тісніше обступали Сойку, міцно тримали його, затулили його від пік вартових, дарма що їх гукали матері.

— Сойко! — Голос Свистуна змусив дітей заворушитись. — Їдь у браму, бо інакше ми їх усіх заженемо назад і повісимо з десяток у клітках над брамою, де їх дзьобатимуть ворони!

Діти не ворухнулись, а тільки дивилися вгору — на Срібноносого і хлопчика поряд з ним, молодшого за них. А Мо взяв вузду і так обережно проїхав крізь дітей, наче то були його рідні діти, а вони, попри крики матерів, стояли й дивилися йому вслід, поки він їхав до високої брами. Сам-один.

Мо ще раз озирнувся через плече, перше ніж проїхати повз варту, немов відчув, що дружина й донька таки прийшли вслід за ним, і Реза побачила страх на його обличчі. Бачила його, безперечно, й Меґі.

Мо поїхав далі, і брама вже почала зачинятися. «Роззбройте його!» — почула Реза Миршавців крик і ще встигла побачити, як солдати стягували її чоловіка з коня.

Несподівані гості

Господь глибоко вдихнув. Ще одна скарга!

Невже чоловік ніколи не прийде до нього без скарг? Але тільки підняв брови, всміхнувся й запитав: «Чоловіку, як росте морква?»

Тед Г’юґ Таємниця чоловікової дружини

Деспіно! Як добре — знову бачити її личко! Дарма що дівчинка втомлена та сумна, перелякана, мов пташка, яка випала з гнізда. А Іво — невже він так подорослішав ще до того, як той паскуда Ворон заходився викрадати дітей? Який він худенький… А ця кров на його курточці? «Нас кусали пацюки», — відповів він і видавався дорослим і безстрашним, як не раз після смерті свого батька. Але Феноліо побачив страх у його дитячих очах. Пацюки?

Ох, він не міг припинити цілувати та пригортати дітей, — таку-бо відчув полегкість. Так, це правда. Він прощав собі багато, він прощав собі легко, та все-таки, якби його сюжет убив навіть дітей Мінерви, він не міг уявити собі, як це прибило б його. Але вони живуть, і саме він покликав до життя того, хто врятував їх.

— Що вони тепер роблять з ним? — вивільнилася з його обіймів Деспіна, її великі очі потемніли від тривоги. Хай йому грець, от уже набридливі ті діти: ставлять саме ті запитання, яких сам так ретельно уникаєш. А потім дають ще й відповіді, яких не хочеться слухати!

— Вони вб’ють його! — твердо заявив Іво, і очі його малої сестри наповнилися слізьми.

Як таке може бути, що вони плачуть за чужим? Адже Мортимера вони бачили сьогодні вперше. Бо, Феноліо, твої пісні навчили їх любити його. Всі вони люблять його, і сьогоднішній день назавжди закарбує цю любов у їхніх серцях. Хоч би що заподіяв йому Свистун, Сойка відтепер буде не менш безсмертний, ніж Змієголов. І його безсмертя буде набагато надійнішим, бо Змієголова завжди можуть убити три слова. А життя Мортимера слова підтримуватимуть, навіть якщо він загине за мурами замку, — всі слова, які вже тепер шепочуть і співають на вулицях.

Деспіна витерла сльози на очах і подивилася на Феноліо, сподіваючись, що він заперечить її братові, і він, природна річ, заперечив — і для неї, і для себе самого:

— Іво! — суворо мовив він. — Що за дурниці ти верзеш? Невже ти думаєш, що Сойка не має ніякого плану, якщо дав полонити себе? Невже ти думаєш, ніби він іде до Свистуна просто як заєць у пастку?

Деспіна полегшено засміялась, а на обличчі Іво з’явилася тінь