Читати книгу - "В країні дрімучих трав"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ЗВОДИТЬСЯ БУДИНОК, СПІВАЮТЬСЯ ПІСНІ
Непомітно збігла ніч. Прокинувшись досить пізно, я оглянув світлий номер готелю і відчув занепокоєння: як там Думчев?
Я відразу ж пішов до нього, але на одній з вулиць побачив Думчева. Нікого не помічаючи, ніби забувши про все на світі, стояв він на розі вулиці і дивився на будівництво якогось багатоповерхового будинку.
Осторонь стояли Поліна Олександрівна і сусідка. Вони не зводили з Думчева очей. Сусідка знаком запросила мене підійти до них. Я дізнався, що вранці, зовсім рано, вона почула, як грюкнули двері на вулицю, і побачила, що Думчев пішов. Турбуючись — Сергій Сергійович ще й чаю не випив, — вона гукнула Поліну Олександрівну. Обидві пішли слідом за ним. Весь час збиралися озватися до нього, та не зважувалися. І раптом він зупинився біля цього будинку і от стоїть! Стоїть, увесь час дивиться й дивиться. А на що тут дивитися? Хіба не бачив він, як великий будинок зводиться?
Думчев довго і нерухомо стояв на одному місці.
Потім у якомусь нетерпінні, немов обурюючись самим собою, він почав швидко змінювати місця спостереження.
…Пливла у ясному ранковому небі стріла крана з бункером, наповненим цементним розчином. Тріпотіли на легкому вітрі і то припадали до паркану, то злітали вгору до неба величезні червоні полотнища з словами “Достроково виконаємо й перевиконаємо піврічний план будівництва житлових будинків!” А з відчиненого вікна іншого будинку в небо лилася пісня:
…по камінцях, по жовтому пісочку…
Фраза урвалась, було чути лише настійний акомпанемент, і знову все починалось з самого початку:
…по камінцях, по жовтому пісочку…
Співачка в сусідньому будинку розучувала арію Наташі з “Русалки”, і розливався в свіжому повітрі її високий голос.
Вона замовкла. І стало чути, як дівчата-маляри, стоячи на підвіконнях, фарбуючи рами, відчиняючи й зачиняючи вікна, співають щось своє. Слова лісні були сумні, але дівчата співали безжурно і навіть дещо задерикувато, так, що ставало весело на душі.
А в небі, ранковому, голубому, високому небі пливла, пливла стріла крана з бункером. Ось кран рушив вздовж будови. Опустились троси. Ось вони знову йдуть у височінь. І стріла кружляє, кружляє над будовою — новою будовою, без риштувань.
До одноповерхового будинку, біля якого стояв Думчев, підійшли юнак і двоє дівчат. Не заходячи у хвіртку палісадника, перехилившись через низенький паркан, за яким росли кущі жасмину і троянд, юнак гукнув:
— Олю, Олю, швидше! Сергійко чекає на яхті. Адже домовились о дванадцятій!
— Йду! — відповів чийсь дзвінкий голос. Юнак і дівчата сіли на лавочці біля палісадника.
Думчев підійшов до них. Юнак підвівся і запропонував Думчеву сісти. Але Думчев не сів. Він ніби вивчав їх. Як широко і світло всміхаються вони! Як весело сміються, продовжуючи. свою розмову!
Грюкнула хвіртка. З палісадника вибігла Оля в білому платті з яскраво-синьою косинкою в руці. Вона заспівала:
Заводьмо пісень,
Бо завтра в похід…
Її друзі підхопили пісню і, взявшись за руки, побігли вулицею.
Думчев довго дивився їм услід.
Співала співачка. Співали дівчата-маляри, здалеку долинала пісня Олі та її друзів.
А в ранковому небі зовсім ажурною стала стріла з бункером. Легко, плавно і весело пливла вона у високому небі.
Нарешті Думчев ніби прокинувся і пішов у напрямку до свого будинку.
Ми йшли за ним. Але він нас не помічав. Він розмовляв сам з собою,
— Співають! Усі співають! Дивно! А будинок? Де, куди поділися обірвані мулярі в личаках, які зводили, скажімо, оцей будинок? Механізми… І всі співають. Звідки ж така радість? Як усе це зрозуміти?..
Так розмовляв сам з собою Думчев. А десь — далеко співачка знову заспівала:
Пробігала… пробігала… бистра… річечка…
“ДЯКУЮ, ВІД ЩИРОГО СЕРЦЯ ДЯКУЮ!”
Думчев замкнувся в своїй лабораторії і не виходив звідти. Ми вирішили його не турбувати. Так минув день.
Я дуже стомився від усього пережитого… Та й час було повертатися до Москви.
— Сергій Сергійович увесь час каже про дуже дивні речі, я не розумію йоло, — скаржилась мені Булай. — Скажіть, де був Сергій Сергійович ці роки? Звідки він повернувся?
Та я не поспішав з відповіддю. Адже мені треба тепер-таки, сьогодні або завтра, здійснити ще одну подорож з Думчевим, Пройти з ним шляхами десятиліть — шляхами, вже пройденими всіма людьми, ввести його у життя. Треба знайти для цього правильні слова, так багато пояснити. І він побачить, зрозуміє все, що відбулося за ці десятиліття. А тоді нехай і Булай дізнається про Країну Дрімучих Трав. А зараз всякі розмови і розпитування тільки схвилюють, стривожать. Надвечір другого дня я постукав у двері лабораторії Думчева. Вже час було мені від’їжджати з Ченська.
Я був дуже здивований, побачивши на обличчі Думчева зовсім несподівану усмішку, навіть по-дитячому ледь-ледь пустотливу. Вона то ховалася в кутиках губів, то з’являлася в блискові очей. Ніби перше знайомство з новим життя освітило його обличчя.
— Друже мій! — почав Думчев. — Я вже побачив, почув і примітив таке, що й слів не добереш!
— Для цього я прийшов до вас, Сергію Сергійовичу! Мені здається, що я допоможу вам швидше зрозуміти, відчути все, що ви ще побачите.
— Спасибі за ваші добрі наміри, але я не відстаючий учень у гімназії і…
Я зрозумів його: довго, надто довго він жив без людей, без будь-якої допомоги в Країні Дрімучих Трав, звик в усьому розбиратися самостійно.
— Ви мене не зрозуміли, Сергію Сергійовичу. Перед вами зовсім, зовсім нове життя…
— От я й хочу спробувати без будь-якої допомоги ввійти в це життя. Зрозуміти. Сам хочу! Все зрозуміти, все відчути! Тут моя гордість! Моя честь!.. — І Думчев різко змінив тему розмови: — Чи знаєте ви, Григорію Олександровичу, який сьогодні день?
— П’ятниця.
— Е, я не про те! Сьогодні найвищий і найсвітліший день у моєму житті! Я знову почав писати, відновлювати щоденник тих багатьох років, що їх прожив у Країні Дрімучих Трав. Я відновлю і знову напишу все те, що вітер по аркушиках розніс, розвіяв. Ось дивіться, — показав він на вузькі довгі аркушики,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В країні дрімучих трав», після закриття браузера.
