Читати книгу - "Сповідь суперниці"

І тоді я завела мову про те, що, як я знала, для Гіти завжди залишалося важливим, — про честь її роду. Кохання, сказала я, робить людину нерозсудливою, але навіть тоді вона повинна пам’ятати про свою гордість. Хоча б для того, щоб не впасти в очах свого обранця.

— Твоє горде ім’я дісталося тобі від великого предка незаплямованим і в ореолі слави, і що б ти не робила, ти не повинна спотикатися. А зараз будь-які брудні вуста можуть кинути вслід онуці Херварда Вейка: «Повія!»

Гіта здригнулась і затулила обличчя долонями. Потім гнівно глянула на мене.

— Ніхто не посміє називати мене так! Поки я з Едгаром.

— Не обдурюй себе, Гіто. Едгар не зможе затулити роти всім у Норфолку. Звісно, він багатий і вельможний, він прагне оберігати тебе, але скоро приїде та, яка має на нього законне право — донька короля. Невже ти вважаєш, що й перед нею Едгар заступиться за тебе? Невже сваритиметься з нею і її батьком-королем через твої пестощі? Всім відомо, як високо злетів хрестоносець Едгар, люди кажуть, йому відкрито шлях до графського титулу. І якщо ти виявишся перешкодою на шляху до цього сходження, чи схоче він позбутися всього цього заради легкодоступної саксонської дівчини?

Вона вислухала мене, і її обличчя стало тужливим, як осінні сутінки. Коли ж вона заговорила, голос був хрипкий:

— Ніхто не сміє говорити мені таке. Але, боюся, ти не далеко пішла від істини, Отіл. Кинувшись у обійми Едгара, я примусила себе забути багато про що. І ось з’являєшся ти… Навіть не знаю, звідки в тобі таке прозріння — в тобі, тихій монастирській дівчинці. Може, це з небес? Пам’ятаєш, як ти відчула, що я більше не повернуся в Святу Хільду? Що ти напророкуєш мені зараз?

Я її не розуміла. Відповіла, що сказала вже достатньо.

Гіта кивнула. Потім очі її зблиснули.

— Проте я готова боротися за себе, Отіл. І знаєш, на що я сподіваюся? Що дає мені сили зносити моє — що вже там казати — ганебне становище? Це Едгарове кохання. Я не можу цього пояснити, але ні в чому я не впевнена так, як у тому, що він мене кохає. І це додає мені сили. Знаєш, Отіл, є стара англійська приказка: «Можеш узяти — бери!» І я хочу спробувати відібрати Едгара Армстронга у Бертради Нормандської.

Я навіть упустила шаль, в яку загорталася. Поки підіймала її, змогла опанувати себе. Заговорила спокійно:

— Я вірю в дива, Гіто. Сумніватися в них означає ставити під сумнів саме Писання. Проте в що я ніколи не повірю, — це в можливість задуманого тобою.

Але вона раптом розсміялася безнадійним божевільним сміхом.

— А я сподівалася, що ти поблагословиш мене. Бо як інакше я зможу повернути добре ім’я, як не повінчавшись зі своїм коханцем?

— Ти можеш повернути все — мир, спокій душі й надію на вічний порятунок, якщо покинеш його і… і повернешся назад у обитель. Стіни Святої Хільди захистять тебе від світу, від лихослів’я. А Едгар Армстронг ніколи не порушить клятви, яку дав перед вівтарем у присутності короля й двору. Хоча б для того, щоб зберегти свою честь, якщо вже він відняв у тебе твою.

Це були правильні слова, але чогось я почувалася мало не зрадницею.

Гіта ніби пропустила повз вуха мої слова про повернення в монастир. Вона встала, походила кімнатою, стискаючи руки. При світлі свічок я бачила, як блищало гаптування на її одязі, одне біля горла, інше — на облямівці верхньої туніки під коліньми. Нижня темна туніка була з якоїсь м’якої невідомої мені тканини, і в її складках Гіта раптом заплуталася, ніби спотикаючись.

— Та, інша… — раптом поквапливо заговорила вона. — Я розпитувала про неї в Пенди — вірної людини Едгара, і в муляра Саймона. Обидва стверджують, що Едгар ніколи не виявляв до неї особливих почуттів там, у Нормандії. У нього були інші плани, але Бертрада сама звернула на нього увагу, була нав’язлива, поки це не стало помітно при дворі. Едгару це навіть загрожувало неприємностями. Ось тоді, щоб залагодити скандал, король і погодився на ці заручини. Але відтоді минуло більше року й Бертрада майже не подавала про себе звісток. Та й Едгар писав їй рідко. Зі своєю посадою шерифа він справляється бездоганно, йому нема за що дорікати, але він — сакс із бунтівничого клану Армстронгів і не пара доньці Генріха Боклерка, що найліпше усвідомлює сам король. Так, я знаю, заручини майже прирівнюються до шлюбу й на Бертраду чекають у Денло наприкінці літа. Проте, чи приїде вона, якщо Едгар, припустімо, напише королю, що не вважає себе гідним поріднитися з ним?

Що шериф цього не зробить, розуміла навіть я — «тиха монастирська дівчинка», як висловилася Гіта. І мене дивувало, як вона сама не розуміє, наскільки безглузді ці сподівання. Адже ніколи ще чоловік не відмовлявся зміцнити своє становище, вивищитися заради жінки, яку вже отримав.

— Ти мовчиш, Отіл? Сумніваєшся? Не віриш, що Едгар з кохання до мене схоче зберегти наше щастя?

— Не вірю, — тихо сказала я. Це було чесно, хоча внутрішньо я здригнулася, розуміючи, як боляче роблю Гіті.

— Що ж…

Я помітила, що вона тремтить, чула її збуджене дихання.

— Гадаю, дійсно час випробувати нашу любов. Тому я просто зараз піду до нього. І хай допоможе мені Господь і Святе Євангеліє!

Я навіть злякалася її рішучості. Але Гіта вийшла з покою перш, ніж я встигла вимовити хоч слово.

Мені залишалося тільки чекати. Мене ніхто не турбував, я сиділа сама, намагаючись уявити, як Гіта прийде до Едгара, що йому скаже. Вона була така збуджена, коли виходила, — я побоювалася, щоб вона необдуманим словом, якоюсь витівкою не зіпсувала все. Хоча, як вона могла зіпсувати там, де все було вирішено