Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

Дорога до підніжжя Глену пролягала через учорашнє поле бою, і коли Мак-Дьюї проїжджав повз нього, то спершу не повірив своїм очам. Прим’ята трава, сліди від коліс, жменька попелу та обгорілого дерева і брезенту — оце й усе, що залишилося від циганського стійбища. Під покривом ночі цигани зібрали всі свої пожитки і покинули галявину, прихопивши з собою навіть згорілі фургони. Від туші мертвого ведмедя не залишилося і сліду. Що стосується іншої звірини, яку Мак-Дьюї випустив із кліток, то він був певен, що вся вона чкурнула в гори. І раптом ветеринар усміхнувся, уявивши таку картину: мавпи знаходять кам’яний будиночок у лісі, дзеленькають у Дзвоник Милосердя, і їм назустріч виходить Лорі, завжди готова прийти на допомогу заблукалим дітям далеких-далеких джунглів.

Та от він згадав про мету своєї поїздки — і рушив далі. Він під’їхав до того місця, де починався Глен-Шайра, спинив машину і вже пішки поспішив знайомою стежиною, що вела до помешкання Лорі.

Мак-Дьюї поспішав, і коли він дістався Відьомського Дерева, серце в грудях билося як навіжене. Він зупинився, щоб перевести подих і підібрати потрібні слова, з якими звернеться до Лорі, коли вона вийде до нього: «Допоможи мені, Лорі. Моя дочка помирає. І ніхто її не врятує, крім тебе».

Проте зараз, опинившись отут, він відчув якесь дивне небажання смикати за шнурок і підіймати подзвін, відголоски від якого розлетяться по всьому лісу. Того ранку на галявині панувала незвична тиша, здавалося, що тут немає жодної тварини, і ця тиша пригнічувала його. Колись у цей дзвін уже подзвонили, після чого сталася ціла низка непоправних подій.

Мак-Дьюї стояв, відсапуючись після важкого підйому, і дивився на кам’яний будинок. Двері зеленого кольору були зачинені, віконниці на вікнах, які виходили до Відьомського Дуба та на галявину, як завжди, стулені. Зовні ніби не змінилося нічого, та все ж таки Мак-Дьюї здалося, що будинок немовби відвернув від нього заспане обличчя і міцно запечатав губи. Невже так розігралася уява, підігріта невідкладністю його прохання, чи, може, й справді він більше не був тут бажаним гостем?

Аж раптом, ні сіло ні впало, залунав сріблястий голосочок Дзвоника Милосердя, ніжними нотами розтікаючись по галявині. Мак-Дьюї здригнувся, поглянув угору і помітив, що ненароком зачепив шнурок плечем, від чого язичок дзвоника вдарив по чашці. Від нерішучості не залишилося і сліду. Мак-Дьюї ухопив шнурок і задзвонив. Дзвінкоголосі виляски залили всю округу, навколо дому, знявшись із гілок та здіймаючи вітер своїми крилами, стали шугати сотні птахів. Від сараю з Лоріним шпиталем, що був за будинком, долинуло несамовите собаче гавкання.

Відголоски дзеленчання вщухли, птахи заспокоїлися, собаки замовкли, та Лорі так і не з’явилася.

Тоді він знову задзвонив і закричав:

— Лорі!.. Лорі!.. Це я — Ендрю Мак-Дьюї.

Собаки знову загавкали, а птахи залишилися сидіти там, де й були.

Мак-Дьюї запанікував. Ану як Лорі лежить, важко поранена після вчорашньої баталії, або отримала серйозні опіки і зараз просто не в змозі відгукнутися на його голос? Ну, тоді він мав би висадити двері плечима, вломитись, увірватися в її оселю, але цей будинок — сплячий, непривітний, взагалі якийсь незбагненний — не дозволяв такого ставлення до себе. І знов у пам’яті Мак-Дьюї ожив образ Лорі. Він знову бачив, як вона бере його лице в свої руки і цілує його, знову відчував м’якість і пристрасть її губ і знову чув звуки її летючих кроків, коли Лорі покидала поле бою.

Він грубо, з усієї сили смикнув за шнурок, розганяючи нестерпну гнітючу тишу, яка висіла над галявиною, та знову закричав:

— Лорі! Лорі! Ти чуєш мене? Це я, Ендрю.

У ньому наростала злість.

Мак-Дьюї сердився через любов, яку відчував до Лорі, а висловити не міг; через слова, які він хотів їй сказати; через майбутнє освідчення, обіцянки, благання, а ще — через блаженство, яке він відчував.

— Лорі! — ревів Мак-Дьюї, набираючи повні груди повітря. — Виходь! Я тебе кохаю!

Його освідчення, яке чули вітер, дерева і дзюркотливий струмок за будинком, ще більше розпалило Мак-Дьюї, і він став смикати за дзвоник так, неначе хотів зовсім відірвати його від гілки. Від люті й розпачу чоловік геть-чисто забув, що йшов сюди заради дочки.

— Жінко, чи ти не можеш зглянутись на чоловіка, що захворів і закохався в тебе?

Мак-Дьюї знову й знову немилосердно смикав дзвоник, і галявина аж бриніла від безперервного дзеленькання. Здавалося, він втратив рештки свого розуму. Розтривожені птахи знову знялися в повітря і з криками кружляли над деревами, собаки на задвірку істерично гавкали, вся інша звірина кричала хто як міг, не відстаючи від псів. І, перекриваючи цю какофонію, повітря струшував громоподібний голос Мак-Дьюї:

— Лорі! Лорі, ти чуєш мене? Я тебе кохаю! Лорі, я тут! Невже ти не вийдеш до мене? Невже ти не вийдеш до чоловіка, який хоче запропонувати тобі руку і серце?

Пізніше в Інвераноху розповідали, що відголоски цієї шлюбної пропозиції було чути навіть на міських околицях.

А тим часом у хатині Лорі, опустившись навколішки, причаїлася біля вікна спальні та потай визирала у малесеньку шпаринку між фіранками. їй було страшно дивитися на цього розкуйовдженого здорованя, охопленого лихоманкою кохання, і хоч жінка добре чула його крики, від страху вона не могла поворухнути ані рукою, ані ногою.

Душа її кричала безмовним криком: «О, мій милий, любий чоловіче!.. О, любове безцінна моя!.. Ну невже ти не можеш почекати? Все сталося так швидко, надто швидко…»

Його нестримна вдача лякала і бентежила Лорі. Він вихопив її, непомітно для неї самої, з отого спокійного світу, в якому вона провела стільки часу — із лагідного осередку мрій, фантазій та любові ласкавих істот. Лорі відкрила для себе цей світ ще тоді, коли була зовсім юною, і надавала йому перевагу, аж поки цей Мак-Дьюї не ввірвався рудим вихором до її цитаделі, поставши перед нею одночасно і як лікар-ветеринар, і як чоловік, і певною мірою навіть як Бог. їй на думку навіть не спадало, що їхня зустріч вплинула не тільки на неї, а й