Читати книгу - "Вільняк"

Ксант Філатін нап’яв долішнє вітрило і, розігнавшись, виписав широку дугу навколо трьохсот човнів флотилії Варіс Лодд. На льоту він просигналив.

Не розсипатися, Сіра ланко… Зелена ланко, зімкнути правий фланг… Не відхилятися, Центральна ланко, суворо тримайтеся Курсовода!

Ланки — по сотні човнів у кожній, — не без грації перешикувалися, утворивши клин у формі наконечника, і дружно полетіли слідом за Варіс Лодд, що вела їх до південних окраїн. Ксант налаштував підвісні гирі свого човна і знову розігнався — до старшoї Сірої ланки, що, не ховаючи усмішки, дивилася на нього.

Хвацько летиш, Курсоводе! — просигналила Маґда.

Ти теж нівроку, Сіра Проводирко, — просигналив у відповідь Ксант. — Та коли підлітатимемо до луговин, тримайся ближче до мене.

Маґда кивнула, і Ксант, відлетівши, знову закружляв надокола флотилії, підганяючи тих, хто відставав. Виплив місяць із-за хмар, вибілив землю і освітив гладенькі фігурні бушприти на лицарських човнах. Ксант розрізнив на півночі флотилію на чолі з Професором Світлознавства. Ледь помітні цяточки на малій висоті летіли до Нового Нижнього міста. Тим часом флотилія Професора Темрявознавства вже минула сельбища лісових тролів на сході й тепер обходила високі лісисті гори.

Коли флотилія пролітала над Долиною блудів та блискучими озерами, а далі — над шпичастими верхівками залізнякових сосон, Ксант, напевне, уже всоте перевірив своє спорядження. Мав приладнаний до ноги лук у покрівці, ретельно змащений, ба навіть заряджений. Сам був увесь обвішаний сагайдаками зі стрілами, по шістдесят у кожному. За наконечники їм правили шпички, тонкі та гострі, мов лезо. На сідельному гаку праворуч жевріла жаровня, а за спиною, для кращої рівноваги, приторочено заболонні стріли, пращу з деревини рівнинної берези та цілий міх твердих, мов камінь, залізнодеревних кульок.

Комплект наразі був повний, та про всяк випадок… Запхавши руку під туніку, він намацав держака гострого прямолезого запоясника. Ксант поклав живим у полон не здаватися.

Тут, у небі, поминаючи гул від Озерного приплаву, панувала цілковита тиша. Порушував її хіба що монотонний посвист вітру, змушуючи бриніти напнуту лукову тятиву — то голосніше, то тихіше, — то на весь голос, то з переходом на шепіт.

Коли флотилія пролетіла ще трохи до Залізнодеревної пущі, Варіс Лодд подала сигнал, і всі човни розвернулися і полинули на захід. Тепер під ними розлягалися рябі від місячного сяйва околиці Вільних галявин, що плавко переходили у просторі луговини. Ксантове око прожогом зауважило, що тут не все гаразд. Через увесь широкий ліс тяглися просіки, що, сягаючи лук, перетворювалися далі на широкі борозни, блискучі під місяцем, мов слизові сліди кротів-слизунів. Усіх борозен було не менше, як два десятки, і в них, мов болотяні самоцвіти, світилися смолоскипи незліченних гоблінівських полчищ, що без упину текли до Вільних галявин.

Та це ще не все.

Варіс Лодд просигналила команду зупинитися, флотилія зависла в небі, а Ксант знову закружляв навколо неї, збираючи докупи відсталих, і ось, облітаючи її, він на початку кожної борозни уздрів палаючі груби. З вогненних черев вивергалися снопи жару та іскор, а з величезних коминів валив густий чорний дим.

Флотилія! — просигналила Варіс. — Згрупуватися в ланки, приготуватися до атаки. Чекати на мою команду…

Ксант увесь напружився, пустив «Щуроптаха» по дузі й підлетів до Сірої ланки, що застигла в повітрі й мовчки, зосереджено, перелаштовувала вітрила. Удачі тобі, Маґдо! — просигналив він у бік «Лісової нетлі».

Удачі тобі, Ксанте! Побачимося після всього! — просигналила Маґда, енергійно жестикулюючи.

І тут від землі долинув звук тілдерячого ріжка, що сурмив до бою, і лава Уланів Вільних галявин, наїжачившись піками, ринула луговиною на палахкі горнила. Тим часом Варіс, що линула, як блискавка, по небу, послала вперед зціпленого кулака…

УВ АТАКУ!

Просто перед Одороблом бовванів високий комин галявожера, звідки валив ядучий чорний дим. Він набивався у горлянки і виїдав очі. Фіялково-синім полум’ям палала груба, ляскав батіг наглядача-плескатоголовця, метушилися гобліни-невільники, підкидаючи у грубу величезні світлякові цурки. Сплюндрована, обпалена земля. Вайло, що ступав біля Одоробла, зашпортався і замало не впустив серпа.

— Обережніше, брате! — Одоробло піймав його за руку і допоміг утриматись на ногах. — Такий серп!.. Ти ж не хочеш, щоб він загубився?

Іззаду брутально гарикнув плескатоголовий гоблін.

— Агов, симбіотики, слимаки ставкові, зімкнутися щільніше!

Гучно ляснув пастуший батіг, почулися болісні, розпачливі стогони.

Павуконогим гоблінам, що йшли за ними під проводом плескатоголовців — усіх їх було тисяч зо три — було найгірше. Здебільша все їхнє спорядження складалося із сітки та рибальської остроги, до того ж страшенно дошкуляли жаркі іскри від галявожерів, за якими їх усе силували бігти. Бідолахи пнулися хоч трохи відстати, аби спекатися їх, чи бодай чимось прикритися, та плескатоголовці не дозволяли ані того, ані того.

— Не відставати від машин ні на крок! — гримали наглядачі й ляскали гарапниками. — Ще до схід сонця ви полоскатимете свої лускаті пики в озерах Нового Нижнього міста!

Одоробло з Вайлом важко клигали вперед, вітер змінився, і дим більше не дошкуляв. Чи не вперше від початку пекельного маршу вони нарешті побачили, куди йдуть. Попереду, омите місячним сяйвом, виблискувало Нове Нижнє місто з його височенними спорудами, оздобленими кришталевими вікнами та гостроверхими башточками; з широкими проспектами, де обабіч тяглися низки ліхтарів; з басейнами, водограями та статуями, садами й парками, яких ні пузані, ні симбіотики, нещадимо гнані до міста, не бачили ні наяву, ні навіть уві сні.

— Диви, он хати-висотки, — прошепотів Одоробло.

— І плетінки павуконогів, — так само пошепки відказав Вайло.

— Диви, диви, яка баня. Скільки живу на світі, ще не бачив такої розкоші, такої краси…

— … І такої пустки, — закінчив Вайло.