Читати книгу - "Скляне прокляття"

Наразі з’явився Джонатан Арчер. Обличчя його здавалося вдоволеним.

— Як справи в наших гостей?

Арчер усміхнувся:

— Гадаю, чудово. Щоправда, вони мають до нас кілька неістотних претензій, але ж ми іншого й не очікували. Патрику вони не набридатимуть: хижка виявилася напрочуд міцною.

— Гм, — Уїлсон почухав неголене підборіддя.

— У чому справа, сер? Можливо, треба підсилити охорону?

— У цьому немає потреби. Та не слід забувати, що наш головний бранець — зовсім не звичайна людина. Я дещо чув про цього Гумбольдта. Дуже небезпечний тип.

— Якщо хочете, я особисто забезпечуватиму його охорону…

— Не варто, Джонатане. Це вже параноя. Займемося краще нашим скарбом. Як ви вважаєте, якою може бути маса цього каменя?

— Важко сказати. Мабуть, від п’ятисот до восьмисот кілограмів. Я бачу, він обрамлений чимсь на кшталт кам’яного кільця із золотими прикрасами. Крім того, там є ще кілька гострих виступів, що нагадують промені, за які можна закріпити стропи основного каната.

Уїлсон кивнув.

— Відрядіть когось зробити це. Тоді завдання стане зовсім простим: залишиться тільки витягти нашу штукенцію звідти.

— Для мене було б великою честю особисто закріпити стропи.

Уїлсон здивовано скинув брови вгору:

— Для вас?

— Авжеж, сер.

— Але ж ви знаєте, що це надзвичайно небезпечно? Ви чули все, про що розповідав Гумбольдт, і все ж наважуєтеся ризикнути?

— Так, сер. Я буду обережним і не наближатимуся до зеленого піску — спробую спуститися до каменя згори. Можете бути певні, я зайве не ризикуватиму: життя мені поки що не набридло.

— Ну, не знаю… — з сумнівом похитав головою Уїлсон.

— Я наполягаю, сер! Ви надасте мені особливої честі дозволивши доторкнутися до цього легендарного каменя першим. — Арчер відкашлявся: — Я чув, як ви всього лише кілька годин тому пропонували це зробити Пепперу. Але зараз він більше не може претендувати на роль першовідкривача, і рядок у документі залишиться порожнім. Мені здається, що це непорядок.

Уїлсону знадобилася лише мить на роздуми.

— Гаразд. І нехай вам Бог допомагає. Він міцно поплескав свого ад’ютанта по плечу: — Недарма я завжди так високо цінував вас, Джонатане. А тепер просто пишаюся вами!

Найперше Джонатан Арчер попросив здорованя Руперта допомогти йому видертися на купол храму. Колишній докер був напрочуд сильною людиною, а його рана, отримана в сутичці з берберами, практично загоїлася, і тепер він майстерно керував роботою імпровізованого крану.

— Дякую, — гукнув Арчер приятелю, опинившись нагорі. — Як там справи з підйомним механізмом?

— Усе готове! Залишилося змастити блоки, й можна починати, — Руперт помовчав і обережно поцікавився: — А хто з нас першим вирушить у лев’ячу пащу? Сподіваюся, це буду не я?

Нервовий сміх, яким Руперт супроводив свій жарт, видав його напруження.

— Ні, ваша допомога не знадобиться. Туди спущуся я.

— Ви, сер?

— Я не можу вимагати від своїх людей того, чого не можу зробити сам, — відповів Арчер.

— Розумію, сер…

— Крім того, мені потрібна надійна людина в тилу, на яку я можу покластися в разі виникнення непередбачуваних обставин. — Він засміявся. — Ви потрібні тут, нагорі. І якщо з’явиться небезпека, я буду впевнений, що ви мене швиденько витягнете звідти.

— Так швидко, як тільки дозволить підйомник, сер!

— От і добре, тоді не гаймо часу.

Арчер піднявся на верхівку купола й зазирнув у темне провалля. Найманці розбили засклення круглого отвору й витягли з рами осколки. Підлога храму навколо метеорита була всипана битим склом. Камінь мінився всіма відтінками зеленого і справді нагадував зірку, що спустилася з небес.

Якби помічник Уїлсона заявив, що на душі в нього спокійно, він би збрехав. Джонатан Арчер був людиною тверезою, навіть скептичною, однак за останні роки вислухав стільки історій про цю зелену брилу, що ладен був повірити у що завгодно.

Позичивши в Руперта грубі шкіряні рукавиці, Арчер зверху них іще до ліктя обмотав руки товстою вовняною тканиною. Так само він захистив і ноги, щоб жодна зелена піщинка не змогла проникнути під шкіру. Адже він зовсім не бажав бути з’їденим ізсередини. Потім Арчір вдягнув шкіряну куртку, і Руперт обв’язав його канатом навколо поясу, надійно затягнувши всі вузли.

Ось і все. Арчер узявся за канат, що закінчувався чотирма стропами з петлями, спустив ноги в отвір і кивнув докеру:

— Давай!

Руперт натиснув на важіль, і канат трохи послабився.

Арчер ковзнув униз і завис у повітрі, продовжуючи повільно спускатися. Метеорит наповнював простір під склепінням купола таємничим зеленим світлом і здавався прекрасним, як зелений оазис посеред випаленої сонцем пустелі. Вугільно-чорний обсидіан і золото вигідно підкреслювали основний колір каменю. В цьому смарагдово-зеленому сяйві хотілося повністю розчинитися. Арчер досить довго роздивлявся камінь, поки не відчув ривок канату.

— Гей, Джонатане! Чи ви там задрімали? — почувся здалеку голос.

— Що? — він здригнувся й розплющив очі.

В отворі купола чорнів силует докера. Руперт продовжував потроху витравлювати трос.

— Уже дві хвилини ви не відповідаєте на запитання.

— Як ви сказали? — схаменувся Арчер.

— Ви теліпаєтеся там, як у тім’я битий. Я вирішив, що варто поцікавитися, чи все з