Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

          - Вирішила прийти до тебе без попередження, – сказала вона, роздягаючись.

          - Правильно зробила, – сказала я. – Якби не ти, я б вже з розумі зійшла. Хочеш щось гаряче: каву чи чаю?

          - Давай чаю. Там такий мороз сів, що я ледь носа не відморозила, – усміхаючись, сказала Юлька.

          Ми пройшли на кухню. Я ввімкнула плитку і поставили грітися воду в чайнику.

          - Де твої родаки? – спиталася вона, сідаючи за стіл.

          - Ще на роботі, – відповіла я і сіла на стілець біля неї.

          Юлька подивилась уважно на мене і промовила:

          - Маю щось для тебе. Батя передав.

          Її слова змусили моє серце битися сильніше. Затамувавши подих я дивилась на неї й чекала. Вона покопирсалася в своїй сумочці, вийняла щось дуже дрібне і поклала мені на долоню.

          Я не одразу зрозуміла, що це. Кров запульсувала в моїх скронях, коли я розгорнула цей малесенький клаптик паперу. Це була записка від Леоніда!

          Від хвилювання, яке вмить охопило мене, серце ледь не вистрибувало з грудей.

          Тремтячими руками я розгорнула папірець, на якому дрібнесеньким буквами було написане послання від Леона.

          «Крихітко! Я знаю, як тобі важко зараз. Як сильно ти хвилюєшся через мене. Будь ласка, пробач мене! Я обіцяв дарувати тобі лишень радість і щастя. Й мені дуже шкода, що ти змушена пройти через все це…»

          Я читала й сльози стікали по моєму обличчю. Мені було важко розібрати слова, мої очі були сповнені сліз. Я перевела подих і продовжила читання.

          «…Знаю, що ти читатимеш цю записку і твої чарівні очі сповняться слізьми. Обіцяю, що ти більше жодного разу не заплачеш через мене. Діанко, кохана моя, ти сильніша, ніж ти думаєш! Все буде добре. Невдовзі я міцно обійму тебе і ніколи більше не відпущу! Кохаю, твій цар Леонід».

          Емоції захлиснули мене. Не в змозі більше стримувати себе, я закрила лице руками і дала волю почуттям. Я ридала й не могла себе спинити.

          Юлька сиділа поруч і мовчки обіймала мене, намагаючись заспокоїти.

          Мені знадобився деякий час, щоб нарешті взяти себе в руки й опанувати емоції, які клекотіли всередині мене.

          Вода в чайнику встигла трохи охолонути. Юлька встала й знову ввімкнула плитку, щоб розігріти його.

          - Все буде чьотко, Ді, – сказала вона, дивлячись на мене. – Батя все порішає. Можеш бути впевнена.

          Я підійшла до умивальника і відкрила холодну воду. Мені потрібно було освіжитися і змити сльози з обличчя.

          Зробивши декілька глибоких вдихів, я відчула деяке полегшення.

          В повній тиші ми пили чай, не промовивши з Юлькою ані слова. Мені не хотілося зараз говорити. Ні жартувати, ні сміятись. Не хотілось нічого.

          - Ді, я мабуть, вже піду, – сказала Юлька й встала з-за столу.

          - Чекай, я відвезу тебе додому, – промовила я і теж встала. – Мені потрібно трохи розвіятись.

          Ми одягнулись і зачинивши квартиру, спустились ліфтом на перший поверх. На вулиці дійсно було холодно, як і говорила Юля.

          Я вийняла ключі від машини і натиснула кнопку, щоб зняти її з сигналізації. Два короткі звукові сигнали свідчили, що машина розблокувалась.

          Юлька поспішила і миттю опинилася всередині авто. Я підійшла до водійських дверцят і вже хотіла відкрити їх, як несподівано хтось ззаду схопив мене за волосся й щосили потягнув назад.

          - Що, не сподівалася? – Я впізнала цей голос. Це був Макс.

          Він боляче утримував мене, не даючи поворухнутися.

          - Вже не така крута без свого папіка? – злісно прошипів він мені на вухо. Я почула сильний запах алкоголю, яким від нього занесло. – Де він тепер, а? Гниє в буцегарні? – з лукавством запитав Макс. Його язик доторкнувся до мого вуха і ледь чутно він прошепотів: – Я знаю, як він туди потрапив.

          Його рука ковзнула під пальто і почала шарити по моєму тілу.

          - І хто ти тепер без нього? – сказав він і бридко розсміявся. – Дешева хвойда, яка злягається за бабки!

          Побачивши, що щось відбувається, Юлька відкрила двері й вийшла з машини. Несподівана її поява відволікла Макса і я скористалася цією нагодою.

          Різко обернувшись, я вирвалась з його хватки. Я відштовхнула Макса від себе і з усією силою й злістю вперіщила зв’язкою ключів по його обличчю, яку тримала в руці. Шкіра моментально почервоніла й з розсіченої щоки проступили каплі крові. Від мого удару він похитнувся й впав на сніг.

          Я поглянула на ключі. Брелок у формі голови вовка на білому фоні чорними краплями крові виблискував у темноті. «Він буде оберігати тебе» - згадалися мені слова Леона.

          - Ще раз підійдеш до мене – потрапиш  в лікарню! – гнівно пригрозила я Максу і сіла в авто.

          Завівши двигун, я додала газу і швидко виїхала з-під будинку.

          - Що сталося? – схвильовано запитала мене подруга, дивлячись на те, як я важко дихала. – Що цей козел хотів від тебе?

          - Не знаю, – я намагалася тримати себе в руках. – Мені потрібно поговорити з твоїм татом. Він вдома?

          - Зараз взнаю, – сказала вона і витягнула з сумочки свій телефон. Через декілька секунд Юлькін тато взяв трубку. – Алло! Привіт, та! Ти вдома? Тут Діана має до тебе розмову. Окей, ми скоро будемо, – вона завершила розмову і дивлячись на мене сказала: - Тато чекає на тебе.

          Ми під’їхали під її будинок і заїхавши на подвір’я, я припаркувала автомобіль біля парадного входу.

          В будинку на нас чекав Григорій Іванович. Вигляд в нього був стурбований.

          - Діано, доню, що сталося? – спитався він схвильовано.

          - Макс напав на неї біля під’їзду. – швидко промовила Юлька, важко дихаючи.

          - Все добре? – Її тато підійшов до мене і поглянув на мене. – Він не завдав тобі шкоди?