Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

суму) іноді вирушають в експедиції з розбивання вікон, мчать на шаленій швидкості по Плімоут-стрит, кидаючи припасеним у кошиках камінням у старі, неохайні будинки. Опустив і те, як запропонував заступникові директора Денверської початкової школи містерові Гарлі поцілувати його в рожевий задок, а той у відповідь дав йому ляпаса і назвав нахабним, доїдливим хлопчиськом. Боббі не відкрив Керол ні того, що почав цупити у крамницях, ні того, що чотири чи п’ять разів напився, раз з Морі, а решту насамоті, ані того, що інколи виходить на залізничну колію і розмірковує, чи не було б потрапляння під колеса експреса «Південний берег» найшвидшим способом поставити крапку. Просто війне дизпаливом, на обличчя тобі впаде тінь — і все, кінець. Хоч, може, і не так швидко.

Кожен лист, що він писав Керол, закінчувався однаково: «Дуже за тобою сумую, твій друг Боббі».

Пошти, принаймні для нього, не було тижнями, а тоді надходив черговий конверт з наліпленими на звороті сердечками і плюшевими ведмедиками, ще один аркуш паперу з нерівними краями і ще одна розповідь про вправи з паличкою, катання на ковзанах і нові туфлі, а ще те, що вона й досі не подужала дробів. Кожен лист ставав ще одним натужним подихом коханої людини, смерть якої здається невідворотною. Ще одним подихом.

Навіть Саллі-Джон надіслав кілька листів. Останній надійшов на початку шістдесят першого, та Боббі був вражений і розчулений, що Саллі взагалі завдав собі клопоту. У по-дитячому великих літерах і жахливих орфографічних помилках вгадувалося, що з Ес-Джея виросте добродушний підліток, який з однаковим задоволенням гратиме в спортивних командах і вкладатиме до ліжка найпалкіших уболівальниць, хлопець, який губитиметься в гущавині розділових знаків так само легко, як обводитиме оборону суперника на футбольному матчі. Боббі навіть здавалося, що бачить чоловіка, який очікує на Саллі ген у сімдесятих і вісімдесятих, очікує так само, як люди чекають на таксі. Продавець автомобілів, який з часом відкриє-таки своє представництво. Звісно ж, «У чесного Джона». Гарвіцьке представництво «Шевроле» — «У чесного Джона». У нього буде великий живіт, що випиратиме понад ременем, і купа плакатів на стіні офісу, а ще він тренуватиме юнацькі команди і свої підбадьорливі настанови починатиме словами: «Слухайте-но сюди, хлопці». Він ходитиме до церкви, маршуватиме на парадах, засідатиме в міській раді й таке інше. «Це буде хороше життя, — дійшов висновку Боббі, — ферма і кролики, а не палиця, загострена з обох кінців». Однак виявилося, що на Саллі таки чекала палиця, підстерігала в провінції Донґ-Ха разом зі старою мамасан[31], з тих, які так ніколи й не зникнуть.

Боббі було чотирнадцять, коли коп спіймав його біля дверей цілодобової продуктової крамнички з двома упаковами по шість пляшок пива «Наррагансетт» і трьома блоками цигарок (звичайно ж, «Честерфілд»: «Двадцять один сорт найдобірнішого тютюну подарує вам двадцять моментів насолоди»). Це був білявий коп із «Проклятого селища».

Боббі запевняв, що нікуди не вдирався. Задні двері стояли відчинені, тож він просто ввійшов. Та коли полісмен посвітив ліхтариком на замок, той, майже вирваний, криво висів на трухлявому дереві.

— А це що таке? — запитав коп. Боббі стенув плечима. У машині (коп дозволив Боббі сісти спереду, та не дав прикурити, коли той попросив) він заходився заповнювати протокол у планшеті. Спитав понурого, худорлявого хлопчину, що сидів поряд, як його звуть.

— Ральф, — сказав Боббі, — Ральф Ґарфілд.

Та коли авто під’їхало до будинку, де тепер вони з мамою мешкали (той увесь був у їхньому розпорядженні, аж цілих два поверхи, бо часи були добрі), він сказав поліменові, що збрехав.

— Насправді мене звуть Джек, — пояснив Боббі.

— Дійсно? — перепитав білявий коп із «Проклятого селища».

— Так, — кивнув Боббі, — Джек Меридью Ґарфілд. Ось моє ім’я.

* * *

Листи від Керол Джербер перестали надходити в 1963-му, за збігом обставин, саме в тому ж році Боббі вперше вигнали зі школи і тоді ж він уперше завітав до Массачусетського виправного закладу для неповнолітніх у Бетфорді. Причиною цього візиту стали виявлені в нього п’ять цигарок з марихуаною, які Боббі та його друзі називали «веселими паличками». Боббі дали дев’яносто днів, та останні тридцять йому подарували за хорошу поведінку. Він прочитав багато книжок. Деякі товариші кликали його професором. Боббі не заперечував.

Коли він вийшов з блощичника, до нього навідався офіцер Ґрендел, денверський інспектор у справах неповнолітніх, і запитав, чи готовий Боббі виправитися і стати на праведний шлях. Боббі сказав, що так, що він засвоїв науку, і деякий час це було схоже на правду. Та восени шістдесят четвертого він так сильно побив одного хлопця, що той потрапив до лікарні, і чи зможе він повністю одужати, було під питанням. Хлопець не хотів давати Боббі свою гітару, тож він побив його і відібрав силоміць. Боббі грав на ній (щоправда, не дуже добре) у своїй кімнаті в момент, коли його заарештували. Ліз він сказав, що викупив акустичну гітару «Сілвертон» у ломбарді.

Ліз, плачучи, стояла на порозі, поки офіцер Ґрендел вів Боббі до припаркованої на узбіччі поліційної автівки.

— Якщо не припиниш, я вмиваю руки! — кричала вона йому вслід. — Я серйозно! Так і знай!

— Ну й вмивай, — кинув Боббі, залазячи на заднє сидіння. — Давай, ма’, зроби це зараз і не марнуй часу.

Ведучи машину в напрямку центру, офіцер Ґрендел зауважив:

— А я гадав, що ти виправишся і станеш на правильний шлях, Боббі.

— Я теж, — озвався той. Цього разу він просидів у блощичнику півроку.

Вийшовши, Боббі виміняв на гроші свій квиток на автобус «Трейлвейз» і автостопом подався додому. Коли він зайшов до будинку, мама не вийшла привітатися.

— Тобі надійшов лист, — гукнула вона з темної спальні. — В тебе на столі.

Як тільки Боббі побачив конверта, серце несамовито закалатало в ребра. Сердечок і плюшевих ведмедиків не було. З цього вона вже виросла.

Та він одразу ж упізнав почерк Керол. Взяв конверта до рук і розірвав. У ньому лежав єдиний аркуш паперу з нерівними краями і ще один, менший, конверт. Боббі швидко прочитав послання Керол, останнє в його житті від неї.

Дорогий Боббі!

Як життя? У мене все чудово. Тобі надійшло дещо від старого друга. Того, що тоді вправив мені руку. Прийшло мені, бо, гадаю, він не знає, де ти. Він написав записку з проханням надіслати це тобі. Тож я і переслала. Передавай привіт мамі.

Керол

Жодної новини про витівки з паличкою. Жодної новини про те, як у неї справи з математикою. І про хлопців теж,