Читати книгу - "Історик"

Важке почуття вмить зникло з моєї голови, ніби холодний вітерець вигнав його.

— Але чому ви так упевнені в цьому? Як ми можемо знайти його, якщо це правда?

— Я раціоналіст, як і ви, — тихо сказав Тургут. — Але я вірю в те, що професор Россі сказав вам того вечора. У нас є доказ його слів — слова старого бібліотекаря з архіву, який сказав, що іноземного дослідника хтось злякав, до того ж я знайшов його ім’я в реєстраційній книзі, не кажучи вже про ту примару із кров’ю на губах. — Він зупинився. — Потім ще цей дивний факт — його ім’я й назву його статті додали в бібліографію в архіві. Мене бентежить це доповнення! Ви зробили правильно, колеги, що приїхали в Стамбул. Якщо професор Россі тут, ми знайдемо його. Я й сам багато разів думав про те, що могила Дракули може бути тут, у Стамбулі Мені здається, що коли хтось дописав ім’я Россі в бібліографію, то є шанс, що Россі й сам тут. А ви вірите в те, що Россі можна знайти в місці поховання Дракули? Ви можете в цій справі цілком на мене розраховувати. Я почуваюся відповідальним перед вами.

— А тепер у мене є до вас питання, — Хелен звузила очі й подивилася на нас обох. — Професоре Бора, чому ви вчора опинилися в нашому ресторані? Мені здається занадто незвичайним збігом те, що ви з’явилися, щойно ми приїхали в Стамбул у пошуках архіву, у якому ви були зацікавлені стільки років!

Тургут підвівся, взяв маленьку мідну коробочку зі стола й відкрив її, запропонувавши нам сигарети. Я відмовився, але Хелен взяла одну й дозволила Тургуту запалити її. Потім він запалив свою сигарету, і вони з Хелен так довго дивились одне на одного, що на якусь мить я відчув себе зайвим. Тютюн мав приємний запах, він, без сумніву, був дуже гарним. Я подумав, чи не було це турецькою розкішшю, добре відомою в Сполучених Штатах. Тургут ніжно зітхнув, а Хелен скинула пантофлі й підігнула ноги під себе, ніби вона звикла сидіти на східних подушках. Це була така її сторона, якої я не помічав раніше — легка граціозність у рамках ворожості.

Нарешті Тургут заговорив.

— Як так вийшло, що я познайомився з вами в тому ресторані? Я ставив собі це питання кілька разів, бо в мене немає відповіді на нього, як і у вас. Але я можу сказати вам з усією щирістю, друзі мої, що я нічого не знав про те, хто ви або що ви робите в Стамбулі, коли я підсів до вас. До речі, я часто ходжу туди, тому що це моє найулюбленіше місце в старому місті, де можна пообідати, іноді між лекціями я ходжу туди пішки. Того разу я зайшов туди, навіть ні про що не думавши, і коли побачив там двох незнайомців, мені стало самотньо і я не захотів сидіти сам у куті. Моя дружина говорить, що я безнадійно компанійська людина.

Він посміхнувся й струсив сигаретний попіл на мідну попільничку, яку підсунув до Хелен.

— Але це не така вже й вада, хіба не так? У кожному разі, коли я побачив, що ви цікавитеся моїм архівом, я був здивований і зворушений, а зараз я ще й почув вашу більш ніж незвичайну історію. А чому ви прийшли в мій улюблений ресторан? Я бачу, що ви підозрюєте щось, мадам, але в мене немає відповіді для вас, крім тієї, що це все збіг. На небесах і на землі багато всього… — він задумливо подивився на нас обох, його обличчя було відкритим і щирим, навіть дещо сумним.

Хелен видихнула клуби турецького диму на сонячне світло.

— Тоді добре, — сказала вона, — будемо сподіватися. А зараз що будемо робити з нашою справою? Ми бачили оригінали карт, бачили бібліографію Ордену Дракона, на яку Пол так хотів подивитись. Але до чого ж ми прийшли?

— Ходімо зі мною, — раптом промовив Тургут. Він підвівся, і остання млявість зникла. Хелен загасила сигарету й теж підвелася, зачепивши рукавом мою руку. Я зробив так само. — Будь ласка, ходімо в кабінет. — Тургут відчинив двері, заховані між складками старовинної шовкової тканини й чемно відійшов убік.

Розділ 31

Я сиділа дуже тихо на своєму місці в потязі й пильно дивилася на чоловіка, який закривався від мене газетою. Я розуміла, що мушу рухатися, бути природною або привернути його увагу, але він був таким нерухомим, що я почала уявляти, що навіть не чую, як він дихає, і мені теж стало важко дихати. За якусь мить мої найгірші страхи розсіялися: він заговорив, не опускаючи газети. Голосу нього був точнісінько таким, як його туфлі й ідеально зшиті штани. Він заговорив зі мною англійською з акцентом, який я не могла визначити, хоча він дещо нагадував французьку, а може, я сплутала його із заголовками газети «Le Monde», які танцювали під моїм стривоженим поглядом. Жахливі речі відбувалися в Камбоджі, Алжирі, у місцях, про які я ніколи не чула, і цього року моя французька могла вдосконалюватися. Але людина говорила з-під газети, не зрушивши її ні на міліметр. По шкірі бігали мурашки, поки я слухала, я не могла повірити своїм вухам. У нього був тихий та люб’язний голос. Він поставив мені лише одне питання:

— Де твій батько, люба?

Я підскочила з сидіння й кинулася до дверей. Я почула, як він опустив газету за мною, але тієї миті всі мої думки були про замок. Двері були не замкнені. Я відчинила їх, не тямлячи себе від страху, вискочила, не обернувшись, і побігла в той бік, куди пішов Барлі. В інших купе мирно сиділи люди, штори на дверях були відкриті, у руках у них були книги, газети, кошики з їжею стояли поруч із ними. Люди здивовано оберталися на мене, коли я пробігала повз них. Я навіть не могла зупинитися, щоб прислухатися до кроків за мною. Раптом я згадала, що залишила наші валізи на верхній полиці в купе. Чи візьме він їх? Може, обшукає? Сумочка була в моїй руці, я заснула разом із нею, пов’язавши її на зап’ястя (я завжди так робила в громадських місцях).

Барлі був у вагоні-ресторані, у самому кінці, розкрита книга лежала на його столі Він замовив чай і багато чого іншого і не одразу відірвався від своїх скарбів, побачивши мене. Напевно, у мене був жахливий