Читати книгу - "Зворотний бік темряви"

Мальва, почувши це, перелякано відсахнулася від свічада. Зашепотіла:

– От тобі й Задзеркалля. Шпигунські маневри Мора. Ось чому батько просив тримати дзеркало постійно закритим. Ох! Вони нас не бачать, а чи можуть підслухати?

Проклятий заперечливо захитав головою. Підняв виворітний бік гардини, що накривала дзеркало. Мальва нахилилася і побачила шматок чогось зеленого, зашитого в рубчик:

– Стрічка?

Проклятий ствердно кивнув головою.

– Ти?

Він ще раз ствердно кивнув головою.

– Чому ти мені допомагаєш?

Проклятому непросто було говорити, вона це відчувала, слова давалися йому важко, наче кроки босій людині, що йде розпеченим вугіллям. Говорив майже по складах.

– Сон-це. Світ-ло.

– Ти віриш?

– Ві-рю.

І Мальва рвучко притягнула до себе проклятого, пригорнула й заплакала. Вона хотіла додому, вона так хотіла додому. Що ці кляті безсмертні зробили з її життям – і світлі, і темні? Ліпше жити з бабусею в Залютцях, ціле життя збирати трави та допомагати людям, аніж володіти світами, знаючи майже все про світобудову та не маючи найважливішого – любові в серці до рідних, заміняючи ту любов любов’ю до чогось незбагненно великого, ідеї, віри, великого покликання. Нащо їй ті покликання? Вона ще маленька дівчинка, вона тільки починає жити. І зараз вона ненавиділа Птаху за те, що відпустила сюди, ненавиділа батька Стрибога, який привів її у чужий світ і залишив тут саму. Ох, та хіба то для нього вперше – зраджувати і залишати тих, хто його любить? Проклятий гладив її по голові, а вона все плакала і не могла зупинитися. Тепер вона знала стовідсотково, що її не підслуховують, тому сміливо плакала.

Коли вже й сліз не стало і вона перестала схлипувати, то враз відчула важку втому в ногах та у всьому тілі.

– Спати, – прошепотів проклятий.

Вона німо погоджувалася, ледь помітно кивнувши. Він стягнув із неї, мов із маленької, одяг, накрив ковдрою.

– На, візь-ми… – Проклятий у руці простягав їй варган. Німе запитання застигло в очах. Відповів, не замислюючись: – Вкрррр-ав.

– Але ж вони тебе покарають. Уб’ють.

– Ні. Не ба-чи-ли. Ні-хто. Я тут де-що вив-чив.

Взяла, почепила на шию.

– Спати? – питально дивилася на проклятого, як на старшого, котрий більше пережив і напевне знає, як повинно бути.

– Спати. І ще це взя-ти.

Проклятий простягнув свою чорну кістляву руку. Гидко поморщилася. Такого навіть у фільмах жахів не показують. Він це помітив, але руки не опустив. Їй стало соромно, бо вона таки розманіжена дурепа. Але проклятий продовжував тримати перед собою те, що було його долонею. Мальва вдивилася в неї і роздивилася на ній невеличку мушлю. Раптом згадала свій сон і Остапа, в якому той простягав-дарував їй щось на долоні.

– Але як, звідки? – Вихопила мушлю з руки проклятого, вже не зважаючи ні на колір шкіри на його руці, ні на саму руку.

Цілувала мушлю і знову плакала. «От же ж дурепа! Плаксиве, розманіжене дівчисько», – сварила себе. Але це не дуже допомагало.

– Пе-ре-да-ла во-на від ньо-го, – казав проклятий.

– Бабуся тобто, так. Від Остапа? – крізь сльози запитувала.

– Так, – хитав проклятий ствердно головою.

– То вона його знає? Звідки? – цікаво розпитувала.

Проклятий тільки стенав плечима.

– Передала мушлю ще вдома? – мала знати все.

– Ні. Тут. Через вік-но для без-душ-них. – говорив уже майже не затинаючись. Але наче через силу. – Тобі туди не можна. Гибель.

– Тут і таке є, і вдома також таке є, – робила правильні висновки. – Бабусенько, рідна моя! Що я без тебе варта?

Проклятий досі стояв на місці, ніби не все ще сказав. Чекала.

– Не пити завтра з чари: ні з рук друга, ні з рук ворога.

– Що не пити? Що? – перепитувала.

Але проклятий говорив далі, мов завчену мантру:

– Побачиш, бо підступ усе. Мор хоче обдурити. Ману наведе. Коли станеш втрачати себе, затисни в руці це. Любов допоможе. Вона світло. Думай про неї. А тепер спи…

Проклятий простягнув перед собою руку, але цього разу вона ховалася в рукаві.

– Спи. Спи, дитя. Довгий день.

Вона ще хотіла щось запитати, але раптом відчула незбориму слабкість в тілі, свідомість вимкнулася, і весь простір у голові заполонила пісня, яку співала їй малій бабуся у дитинстві. І Мальва майже щаслива заснула.

Ой ну, люлі, дитя, спать!

Пішла мати жито жать

Та й вижала три квітки:

Що первую сонливу,

А другую дрімливу,

А третюю щасливу.

Ой щоб воно спало,

Щастя-долю мало

І добрую годину

На малую дитину.

Ой щоб воно спало

І спати хотіло,

Як квіт, червоніло.

Ранок почався з литавр. Так щопонеділка Чорнобог скликав усіх своїх підданих та покликаних до себе. Чомусь вчорашні події – і бабуся, і чарівне Задзеркалля, і проклятий, що нарешті наважився на розмову з нею, – видавалися сном. Зірвалася з ліжка, роззирнулася по кімнаті. Було порожньо, проклятого принаймні немає поруч. Підбігла до дзеркала, завішеного гардиною. Боялася відтуляти повністю її, тому закотила ледь-ледь, вишукуючи місце з зашитою в рубчику стрічкою. Зітхнула з полегшенням: зелена стрічка їй точно не наснилася, була на місці. Розсердилася на себе за слабкість, різким рухом скинула з дзеркала гардину, сміливо, навіть із викликом, вдивляючись у свічадо. Навпроти стояло задерикувате дівчисько з синцями під очима та впертістю в очах. Такою вона собі подобалася.

– Ну що ж, ми ще побачимо, чия зверху! – сказала впевнено своєму відображенню. Ледь помітна тінь у кутку свічада якось знічено сховалася. Мальва це помітила, криво посміхнулася і різким рухом з викликом повернула гардину назад на дзеркало, закриваючи його.

Згадала про мушлю та варган. Кинулася до ліжка. Усе лежало на місці, там, де вчора їх залишила.

– Значить, не намарилося, – сказала сама собі.

Вона, очевидно, остання вийшла з Храму на площу. Усі очі людей та істот, які заполонили площу перед Чорнобоговою статуєю, спостерігали уважно за нею. Та Мальва не кинулася бігцем до Мора, який сердито спопеляв її поглядом. Видно, її спізнення стримувало початок церемонії. «Ох, дорогенькі, якщо я для вас таке цабе, то зачекаєте!» – майже дражнилася, ледве не вголос.

Підняла гордо голову і, не поспішаючи, впевнено та з гідністю, вбрана в найліпшу зі своїх суконок, зелену, гаптовану мережкою, направилася в бік діда. Зовсім не хотіла нічого приховувати, тому варган почепила собі на шию поверх плаття. І хай думає, що вона його поцупила, тому й затрималася, і хай він їй