Читати книгу - "Світанок"

І тоді я здався. Адже було повною дурницею сподіватися, що я вибрав потрібне місце в потрібний час і що мені пощастить випадково наштовхнутися на споріднену душу просто тому, що я так відчайдушно цього прагну.

Та й безглуздо шукати її тут. Сем каже, що найпевніше місце, де може трапитися дівчина з моїм генетичним кодом, це Ла-Пуш. А там — це було очевидно — ніхто мені не пасував. Якщо Біллі мав рацію, тоді — хтозна… Звідки беруться дужі вовки?

Я попрямував до машини, важко опустився на капот і покрутив ключі в руці.

Може, я такий, як про себе думає Лі? Виродок, який не здатен продовжити свій рід. А може, моє життя — це жорстокий жарт, і виходу для мене немає…

— Гей, з тобою все гаразд? Алло! Ти там, на вкраденій тачці!

Якусь мить до мене доходило, що хтось заговорив до мене, ще секунда пішла на те, аби підвести голову.

На мене витріщалася дівчина, яка здалася мені знайомою, в очах її була тривога. Я збагнув, чому її обличчя видалося мені відомим: я вже записав її до власного каталогу. Руде волосся з золотавим відтінком, дуже світла шкіра, кілька золотавих цяточок ластовиння на носі й на щоках, а очі кольору кориці.

— Якщо тебе так мучить сумління за те, що спер тачку, — мовила вона, усміхнувшись — на підборідді з’явилась ямочка, — ти завжди можеш здатися.

— Я взяв її напрокат, а не вкрав, — відтяв я. Голос мій звучав жахливо — наче я от-от збирався заплакати. Просто сором.

— Звісна річ, це зарахується на суді.

Я проричав:

— Тобі щось треба?

— Та ні. Я пожартувала про машину. Просто ти… маєш такий засмучений вигляд. Е-е-е… Я — Ліззі, — вона простягнула мені руку.

Я витріщався на долоню, поки та не впала.

— Ну що ж, — мовила вона збентежено, — просто я подумала, що зможу чимось допомогти. Мені здалося перед тим, що ти когось шукав, — вона тицьнула в бік парку й знизала плечима.

— Так.

Вона чекала.

Я зітхнув.

— Мені не потрібна допомога. Бо її тут немає.

— О, вибач, мені прикро.

— Мені теж, — пробурмотів я.

Я ще раз зиркнув на дівчину. Ліззі. Вона була гарненькою. І досить милою, щоб запропонувати допомогу буркітливому незнайомцю, який ще, схоже, й несповна розуму. Чому б не саме їй виявитися тією єдиною? Чому все має бути так до біса складно? Мила дівчина, гарненька, і навіть кумедна. Чом би й ні?

— Красива машина, — мовила вона. — Шкода, що таких більше не виробляють. Звісно, і «Вентидж» — теж стильна, але у «Венквіш» є щось таке…

Мила дівчина, яка розуміється на машинах. Ого! Я пильніше почав вдивлятися в її обличчя, міркуючи: як же це працює? Ну давай, Джейку, час для імпринтингу!

— Як вона в дорозі? — запитала Ліззі.

— Ти не повіриш! — відповів я.

Вона усміхнулася своєю усмішкою, від якої виступила ямочка, вочевидь, задоволена, що нарешті спромоглася витягнути з мене більш-менш увічливу відповідь, і я неохоче усміхнувся навзаєм.

Але її усмішка не згладила гострих лез, які впивалися в моє тіло. Попри те, як сильно мені цього кортіло, моє життя не збиралося налагодитися просто тут і зараз.

Я ще не досяг того здорового стану, до якого вже наблизилася Лі. Я не міг закохатися, як звичайна людина. Принаймні не тоді, коли й досі кривавилася рана за кимсь іншим. Може — якби минуло десять років, і серце Белли давно вже не билося, і я б відбув усю жалобу та знову відродився — може, тоді я би зміг запросити Ліззі прокататися зі мною у швидкісній автівці, і побалакати про моделі машин, і щось дізнатися про неї, і вподобати її як особистість. Але зараз на це не варто було розраховувати.

Чари не врятують мене. Мені доведеться стерпіти тортури, як людині. Випити чашу до дна.

Ліззі чекала, може, сподіваючись, що я таки запрошу її прокататися. А може, й ні.

— Напевно, ліпше мені повернути машину хлопцю, в якого я її позичив, — зауважив я.

Вона знову всміхнулася.

— Рада, що ти став на правильний шлях.

— Еге ж, це ти мене настановила.

Не втрачаючи тривожного виразу, вона дивилася, як я сідаю в машину. Мабуть, я мав вигляд людини, яка просто зараз разом із машиною загуркотить у найближчу прірву. Може, я б так і вчинив, якби це спрацювало у випадку вовкулаки. Вона махнула мені рукою, проводжаючи автівку поглядом.

Спершу на зворотній дорозі я їхав спокійніше. Не квапився. Я не хотів їхати туди, куди їхав. Назад до того будинку, назад до того лісу. Назад до болю, від якого втікав. Назад до відчуття повної самотності наодинці з ним.

О’кей, це все — дешева мелодрама. Тим паче, що я не залишуся зовсім сам, але це — тільки гірше. Лі й Сет страждатимуть зі мною. Я радів тільки, що Сетові не доведеться довго страждати зі мною. Хлопчак не заслуговує на те, щоб хтось так порушував його спокій і рівновагу. Лі теж не заслуговувала, та принаймні вона могла мене зрозуміти. В болю для Лі немає нічого нового.

Я важко зітхнув, згадавши, чого в мене просила Лі, адже нарешті збагнув, що таки пристану на її пропозицію. Я досі був лютий на неї, але не міг ігнорувати той факт, що маю можливість полегшити її життя. А тепер, коли я знав її краще, я подумав, що вона б, либонь, учинила аналогічно щодо мене, якби ми раптом помінялися місцями.

Буде прикольно (це ще м’яко сказано) і вельми дивно отримати собі в особі Лі напарника — і друга. Безперечно, ми чимало попсуємо одне одному нервів. Вона не з тих, хто дозволить мені потонути в горі, і це на краще. Мені, мабуть, знадобиться приятель, який час від часу даватиме мені штурхана. Але якщо по правді, то вона — єдина з усіх друзів, хто має шанси зрозуміти, через що мені зараз доводиться пройти.

Я згадав сьогоднішнє полювання і те, як ми ментально зблизилися під час нього. Це було зовсім не зле. Якось не так. І трохи страшно, і трохи бентежно. Але якось по-дивному мило.

Мені не треба бути цілком самому.

І я знав, що Лі — достатньо сильна, аби витерпіти мене найближчі кілька місяців. Кілька місяців і років. Тоді мої думки помандрували в цьому напрямку. Відчуття було, наче я