Читати книгу - "Віннету ІІІ"

— А потім?

— Потім я добрався до Сан-Франциско й ось тепер тішуся, що сиджу тут живий і п’ю пиво.

— Ви бачили обличчя бандитів?

— Вони були в чорних масках. Лише один з них, перш ніж свиснути й покликати погоничів, відкрив обличчя. Я впізнáю його й через десять років. Це був мулат зі шрамом від ножа на щоці.

— А погоничі?

— Я чудово пам’ятаю їх усіх, але нізáщо не повернуся туди, щоб помститися їм. Сам сатана придумав золото, щоб вабити й губити навіки людські душі.

— А як звали погоничів?

— Їхній ватажок називав себе Санчесом, але я думаю, що насправді всі їхні імена змінюються частіше, ніж погода восени. Зараз поліція Сан-Франциско взялася до міських розбійників, псів, як їх тут називають, ось вони й тікають цілими зграями на копальні, де їх ще ніхто не чіпає. Оце й уся історія.

— Дозвольте поставити вам ще одне питання, — звернувся до нього Бернард. — Річ у тому, що містер Маршалл, про якого ви згадали, — мій брат.

— Ваш брат? Справді, ви схожі. Ну то що хочете дізнатися?

— Все, що вам про нього відомо. Коли ви його бачили востаннє?

— П’ять тижнів тому.

— Як ви думаєте, він досі сидить у Єллов-Вотер-Ґраунд?

— Не знаю. На копальнях, якщо хочеш заробити, не можна сидіти на одному місці.

— Я просто не розумію, чому він жодного разу не написав мені, адже він отримав мої листи.

— А ось цього вам ніхто точно не скаже. Може, і не отримав. Подумайте над тим, що я розповідав. Ви зупиняєтеся в таверні, а господар вночі відчиняє двері і впускає до вас убивць. Ви заходите в магазин, а продавець напускає на ваш слід грабіжників. Ви сідаєте грати в карти, а ваші партнери — бандити. Ви працюєте з кимось на пару, а він зламає вам шию в глухому місці й забере все ваше золото. Там всюди бандити, вони запросто можуть бути й на пошті. Бувають дуже цікаві листи, на яких можна без особливих зусиль розбагатіти, іноді можна заробити й на листах, які не доходять до адресата. Ви їдете до брата?

— Так.

— Тоді дозвольте дати вам пораду. Звідси на копальні ведуть дві дороги: одна на південь, через перевал Нью-Альмаден[32], а друга — на північ. Вона потім повертає до Сакраменто[33]. Ви знаєте, де саме Єллов-Вотер-Ґраунд?

— Мені лише відомо, що це вузька долина в околицях Сакраменто.

— Дорога туди пролягає уздовж затоки, а потім через Ріо-Сан-Хоакін до долини Сакраменто. Там кожен вам скаже, де шукати копальню. Без багажу ви за п’ять днів доберетеся туди. Але не раджу вам їхати цією дорогою.

— Чому?

— По-перше, тому, що це, хоч і зручна, але далеко не найкоротша дорога. По-друге, і найважливіше — вона небезпечна, бо там повно грабіжників. Щоправда, вони частіше нападають на тих, хто повертається з копалень, а не на тих, хто тільки їде туди, але буває по-різному. По-третє, ця дорога вимощена доларами, добутими з кишень подорожніх. У кнайпі вас обслужать як слід і навіть дадуть рахунок на папері, але його легше прочитати, ніж оплатити. А буває й так: з вас вимагають долар за кімнату, а спати кладуть на сіннику в дворі, беруть долар за свічку, а світить вам місяць, ще долар за послуги, а все доводиться робити самому, долар за миску з гарячою водою, а миєтеся ви в річці, долар за рушник, а витиратися доведеться рукавом сорочки. І навіть за те, що вам виписують рахунок, з вас вимагають долар. Але тут уже без обману — рахунок ви отримаєте, ха-ха-ха! Як вам таке, містере Маршалле?

— Непогано.

— От і я так думаю. Тому раджу інший шлях, і якщо у вас добрі коні, то потрапите в Єллов-Вотер-Ґраунд через чотири дні. Переправтеся через затоку на паромі, а звідти їдьте на Сент-Джон. Там повертайте на схід і, коли дістанетеся до Сакраменто, вважайте, що вже на місці. Водойм при дорозі чимало.

— Дуже дякую, сер. Я так і зроблю.

— Немає за що. А якщо зустрінете там мулата зі шрамом від ножа, то почастуйте його кулею або ударом ножа. Запевняю, ви зробите добре діло.

Тим часом до нас підійшла Ґусті й нагадала, що наближається час вечері. Вона провела нас в окрему кімнату, де на нас чекав стіл, накритий так, немов у готель завітали іспанські ґранди. Донна Ельвіра вже була за столом, але сама, без чоловіка. Вона прийняла нас із величним та гордовитим виразом на обличчі. Здавалося, коронована особа приймає своїх підданих.

Їй дуже хотілося вразити нас своєю вченістю, тому спочатку розмова велася тільки про науки і високе мистецтво. Однак незабаром їй здалося, що вона вже досить сказала розумних слів і справила на нас належне враження, тому почала розпитувати про життя у прерії. Після вечері донна Ельвіра заявила:

— Сподіваюся, сеньйори, ви вже зрозуміли, що я вирізняю вас з-поміж інших гостей. Смію думати, що ви оціните моє до вас ставлення і залишитеся під моїм дахом хоча б на кілька днів.

— Донно Ельвіро, ми дуже вдячні вам за доброту, — відповів я. — Ми охоче пробули б у вашому гостинному домі якомога довше, але не зараз, бо нам треба вже завтра вранці їхати далі.