Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

і невпевнено перебирає своїми численними ногами, ворушить масивними клешнями, крутить і нишпорить довжелезними вусами, кожен із яких завбільшки з батіг візника, і блимає на вас очами, які на стеблах тримаються боків металевої туші? Спина в краба була зморшкувата, прикрашена незграбними виступами і де-не-де поплямлена якимись зеленуватими відкладеннями. З його складної будови рота стирчало безліч щупалець, які під час руху звивались і нишпорили.

Поки я стояв і витріщався на це зловісне страховисько, щоку мені щось залоскотало, ніби на мене наткнулась муха. Я змахнув її рукою, але вона відразу повернулася, а незабаром з’явилася ще одна, біля вуха. Я хотів змести її знову, але спіймав щось схоже на нитку, яка швидко втекла з моєї руки. Я перелякано обернувся і побачив, що це вусик ще одного крабоподібного монстра, який стояв просто в мене за спиною. Його лихі очі звивалися на стеблах, з рота аж слина котилася від апетиту, і він тягнувся до мене своїми незграбними клешнями, замазаними якимось морським слизом. За мить моя рука вже трималася за важіль машини, і я втік від цих чудовиськ на місяць уперед. Але я знову опинився на тому самому пляжі, й вони були досі там. Під понурим світлом, серед темної зелені повзало кілька десятків цих істот.

Я не можу передати вам відчуття того жахливого спустошення, яке охопило світ. Небо, червоне на сході та чорне на півночі, просолене мертве море, кам’янисте узбережжя, котрим повзають бридкі повільні страховища, одноманітна зелень схожих на лишайник рослин, вигляд яких викликає нудоту, розріджене, небезпечне для легень повітря — все це справляло відразливе враження. Я пролетів іще на сто років уперед і знову побачив те саме червоне сонце — тепер воно стало ще трохи більшим і втратило в яскравості; те саме вмираюче море, холодне повітря і таку саму зграю примітивних ракоподібних, котрі повзали туди-сюди між зелених бур’янів і червоних скель. А у небі на заході я помітив бліду криву смугу, схожу на величезний молодий місяць.

Так я й помандрував далі — величезними стрибками по тисячі або більше років, зупиняючись знову і знову. Мною рухала цікавість до долі Землі. З дивним захопленням спостерігав я за тим, як поступово збільшувалось і тьмяніло сонце у західній частині небосхилу і як згасало земне життя. Врешті-решт, більш ніж за тридцять мільйонів років від нашого часу, величезна розпечена баня сонця загородила собою приблизно десяту частину неба, яке ставало дедалі темнішим. Я зупинився ще раз і побачив, що скупчення крабів уже зникли з червоного узбережжя, і тепер, крім посіріло-зелених лишайників і печіночників, на ньому не лишилося ознак життя. Але тепер він був покритий білими цятками, і мене пронизував лютий холод. Де-не-де крутились і падали білі пушинки. На північному заході, під світлом зірок, котрі світили зі скорботно-чорного неба, виблискував сніг, і вершини хвилястих пагорбів були рожево-білі. Берег моря обрамляв лід, а у воді дрейфували цілі крижані брили, хоча більша частина поверхні цього солоного океану, криваво-червоного у світлі нескінченного заходу сонця, ще не замерзла.

Я роззирнувся, щоб дізнатися, чи залишилися бодай якісь сліди тваринного життя. Якась незрозуміла тривога досі утримувала мене в сидінні Машини Часу. Але я не побачив жодного руху — ні на землі, ні в небі, ні в морі. Про те, що життя ще не повністю зникло з лиця світу, свідчив тільки зелений слиз на скелях. У морі з’явилася піщана обмілина, і вода трохи відійшла від прибережжя. Мені здалося, що на березі хлюпається якийсь чорний об’єкт, та коли я на нього глянув, він став нерухомим, і я вирішив, що мене просто підвів зір, а насправді це просто скеля. Зірки у небі світили дуже яскраво і майже не мерехтіли.

Раптом я помітив, що західний бік сонця змінився — у круглій лінії його обрисів з’явилася заглибина, увігнутість. Поступово вона збільшувалася. Десь хвилину я приголомшено спостерігав за цією темрявою, яка поглинала сонце, а потім зрозумів, що це починається затемнення. Шлях сонячного диска перетинався з місяцем або планетою Меркурій. Спочатку, безумовно, я подумав, що це усе-таки місяць, але багато що схиляє мене до переконання, що побачене мною видовище — це транзит однієї з внутрішніх планет дуже близько до Землі.

Темрява западала швидко. Зі сходу повіяв холодний вітер — дедалі сильнішими поривами, а летючих білих пушинок більшало. З узбережжя долинав шелест і шум води. Окрім цих неживих звуків, над світом нависла тиша. Тиша?.. Важко описати словами цю непорушність. Усі звуки, які створює людина, мекання овець, спів птахів, дзижчання комах — шум, на фоні якого ми звикли жити, — усе це зникло. Коли тьма згустилася, сніжинок, які крутилися і танцювали у мене перед очима, стало ще більше, а повітря зробилося ще холоднішим. Врешті білі вершини віддалених пагорбів швидко, одна по одній, почали зникати в темряві. Слабкий бриз переріс у ревучий вітер. Тоді я побачив, що тінь від затемнення швидко насувається на мене. За мить було видно тільки бліді зірки. Все решта лежало у безпросвітній пітьмі. Небо стало повністю чорним.

Мене охопив жах перед цією великою темрявою. Було боляче дихати, а холод пробирав до самих кісток. Я весь тремтів, і мене почало нудити. Тоді у небі показався край сонця, схожий на розпечений лук. Я зліз із машини, щоб трохи отямитись. У мене паморочилось у голові, і мені було б важко витримати ще одну подорож. Поки я так стояв, стривожений і ослаблений, я знову помітив, що на мілині, на тлі червонуватої води, щось ворушиться — тепер я точно бачив, що воно рухається. Це була кругла істота завбільшки з футбольний м’яч, або трохи більша. Вона уривчасто підстрибувала. Знизу в неї звисали щупальця, на тлі неспокійного кривавого моря вона здавалася чорною. Я відчув, що непритомнію. Але величезний страх залишитися безпомічно лежати у цих жахливих далеких сутінках підтримував мене, поки я залазив у сидіння.

XII

Отож я полетів назад. Довгий час я, вочевидь, сидів непритомний. День і ніч знову почали, блимаючи, змінювати одне одного. Сонце знову