Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Говорили, що Майола нібито дочка видатного професора математики і знаменитої кіноактриси-красуні, які загинули кілька років тому при загадкових обставинах. Чи так це було — брати не наважувались запитати. В усякому разі, вона жила самітно, в маленькій комфортабельній квартирі поблизу Інституту вищих знань.

Незабаром обидва брати стали в цій квартирі звичними гостями. Вони щовечора приносили стрічки біофільмів з фондів посольства СКД і демонстрували їх на портативному проекторі — невинна хитрість закоханих, яка в умовах поліцейського режиму Монії могла б скінчитись сумно для всіх трьох. Романтична обстановка таємничості, аж занадто підвищена конспіративність підігрівали почуття близнят, роздмухували в них полум'я кохання.

Майола, звичайно, розуміла їхній стан. Часом її погляд перебігав з брата на брата, немов порівнював: хто ж кращий? Може, це було зовсім не так, але і Дейв, і Рум аж шаленіли від такого припущення. І одного разу обом урвався терпець.

Це було після перегляду чергового біофільму. Щойно погас екран, у кімнаті панувала півтемрява. Майола широко розкритими блискучими очима дивилась у просторінь. Певно, вона була все ще під враженням історії дівчини, яка в часи Революції, пожертвувавши собою, врятувала десятки тисяч людей.

— Я б зіграла таку роль, друзі!.. — Майола підійшла до письмового стола, витягла фотографію дуже схожого на неї юнака. — Ось погляньте. Це… — вона затнулась. — Це мій брат, друзі. Його життя — справжній подвиг!

Дівчина нічого більш не сказала, тільки похнюпилась. Мабуть, спогади були надто сумні, бо з її очей покотились сльози.

Дівчина більш нічого не сказала, і кожен з братів подумав, що саме присутність другого заважає Майолі розкрити своє серце.

Не змовляючись, обидва підвелись і попрямували до дверей. Зупинились у вестибюлі. Брати розуміли один одного без слів: хтось мусить поступитись.

— Я сюди більше не прийду.

— Я теж.

— Хай вибирає сама, якщо любить.

— Так.

Наступного дня, пославшись на поважні причини, брати до Майоли не прийшли. Дівчина запрошувала їх ще двічі, а потім образилась, перестала помічати колишніх друзів. В інституті вона з'являлась дедалі рідше, лабораторію кібернетики не відвідувала зовсім. А ще через деякий час Майола несподівано й таємниче зникла. Коротенький лист, що надійшов на адресу Рума, нічого не розкривав, тільки ще дужче роз'ятрив душу юнакові.

«Любий друже, — писала Майола. — Прощай назавжди! Не шукай, бо це нічого не дасть; не сумуй, бо я все одно не змогла б відповісти на твоє почуття, так само як і на почуття Дейва. Прикро, що ми розлучилися так по-дурному, але знай: де б я не опинилась, що б зі мною не трапилось, я ніколи не забуду вас обох! Наша дружба, ваша любов завжди підтримуватимуть мене, якщо мені буде дуже, дуже важко!»

Такий самий лист одержав і Дейв. Брати вирішили будь-що знайти дівчину. Але тій мрії не судилося здійснитись: через кілька днів по тому, після чергової провокації, монійський уряд примусово вислав з Монії всіх студентів Союзу Комуністичних Держав. Брати закінчували освіту вже на батьківщині: Дейв вступив на факультет кібернетики столичного університету, а Рум — до Вищої астронавтичної школи зовсім в іншому місті.

Така була історія їхніх відносин. Здавалося б, після зникнення причини, яка роз'єднала братів, спільна туга штовхне їх один до одного. Але так не сталося. Навіть тепер, коли минуло три довгі роки, відчуження не розвіялось. І коли б не збіг обставин, брати навряд чи зустрілися б сьогодні.

Рум щойно повернувся з тривалого відрядження. Як пілот-випробувач надстратосферної авіації, він досліджував граничні можливості нових ракетопланів на Далекій Півночі планети. В Інститут автоматики він приїхав зі скаргою на цілий ряд недоліків в обладнанні літаків і зустрів тут Дейва. Після того як Рум уладнав свої справи, Дейв повів брата подивитись на експериментальні машини. Насамперед він показав, звичайно, свою «Крихітку».

Це була надзвичайно складна саморухома злагода, оригінальна не стільки принципом дії, скільки своїм виглядом: вона скидалася на велетенського краба з плескуватим тулубом і численними гнучкими сяжками.

«Крихітка» вийшла на полідром Інституту автоматики сьогодні вперше. Може, її навіть не слід було б пускати на випробування, але Дейв хотів похвалитись нею перед братом.

Рум був захоплений. «Крихітка» скорялась кожному слову її творця, самостійно рухалась по химерно почленованій ярами та струмками території полідрому, уникаючи небезпечних місць і вибираючи найкоротший шлях до заданої точки.

Дейв дав своїй «Крихітці» завдання самопрограмуватись на максимальну життєздатність. Це означало, що електронно-обчислювальна злагода мусила в будь-яких умовах насамперед боротися за своє існування. Проте інколи логічність поведінки машини порушувалась. Так сталося і цього разу. Обминаючи уявні міни — шматки металу, заздалегідь розкидані по галявинці, «Крихітка» полізла просто на Дейва та Рума, на людей, яких вона зобов'язана була завжди поважати, не чинити їм нічого лихого.

— Мені це не подобається! — сердито сказав інженер Дейв і, підійшовши до споруди, поляскав її паличкою по клешні.

«Крихітка» ніби тільки й чекала цього доторку. Звідкись з ніші за клешнями вихопились тонкі сяжки, обмацали паличку, відштовхнули її геть.

— Заспокойся, дурненька! — сказав Дейв, простягаючи паличку вдруге. — Це безпечно!

Споруда прореагувала зовсім не так, як сподівався Дейв. Замість того, щоб завмерти, вона повільно піднялась на лапах-шасі і, погрозливо простягаючи клешні, посунула вперед. Скидалось, ніби й справді в оцій конструкції, де немає ні краплинки живого, прокинувся жорстокий і хижий інстинкт первісної тварини.

— Стоп!..

Споруда заклякла на місці, потім повільно опустилась.

— Ось бачиш? — Дейв обернувся до брата, незадоволено поморщився. — Я не критимусь перед тобою: моє бажання зробити «Крихітку» здатною до боротьби за існування призвело до того, що вона дедалі частіше починає виявляти ознаки свавілля…

— Ну, що ж, ти дав їй завдання боротися за існування яким завгодно чином, то