Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

— В мене є тільки одне прохання, тату: до Уранії поїдемо вчотирьох: ти, татусь Кольрідж, я… і один хороший хлопець, на ім'я Люстіг. Пам'ятаєш, я тобі розповідала? Той, що допоміг мені в Сан-Клеї.

— А як же весілля? — розгублено запитав Торн. Він був такий збентежений несподіваним поворотом справи, що схопився за першу думку, яка промайнула в голові. — Сьогодні приїздив генерал Крайн…

— Весілля не буде! — Тессі весело засміялась. — А коли буде — то не з Фредді. Я не хочу пов'язувати своє життя з сином убивці та майбутнім убивцею!

Вона глянула на Кольріджа. Той сидів нерухомо, задумливо дивлячись перед собою. І тільки ледь помітно кивнув, наче у відповідь на свої думки.

Через два дні по тому надійшло офіційне запрошення від Кейз-Ола взяти участь у екскурсії в підземне місто Уранію на турбоатомному підводному лайнері «Монія».

Відеофонної бесіди Торна з камердинером Кейз-Ола було досить, щоб до списку запрошених увійшов «особистий секретар» професора Торна — «інженер» Люстіг.

Справа йшла до розв'язки.

Турбоатомний підводний експрес «Монія» наближався до острова Свята. Це було пізньої ночі, коли всі екскурсанти — двісті «наймудріших» та майже стільки ж звичайних смертних — спали в своїх каютах. А хто не спав, все одно нічого б не побачив, бо екрани ультразвукових локаторів вимкнено, за винятком одного, в рубці керування.

Там було троє: мовчазний довготелесий капітан, поруч нього — сам трильйонер, а позаду них — камердинер Псойс, охоронець!

Так, Кейз-Ол змушений користатись послугами немічного старика, бо вірить тільки йому. Він міг би мати скільки завгодно найсильніших охоронців, але зброя часто служить не тільки для захисту, а й для нападу.

Один натиск на гашетку може зараз поставити крапку в кінці біографії трильйонера. Може, так і зробити? Пустити на дно підводний експрес з усіма «наймудрішими»?

Але що зміниться, коли загинуть ці двісті разом з Кейз-Олом? Добре налагоджена машина управління державою не затримається ні на мить. На місце тих, що загинули, стануть інші, такі самі жорстокі й зажерливі.

Так думає інженер Айт. Він знає, що знищити Кейз-Ола та «наймудріших» — не штука. Далеко складніше й важливіше перетяти шлях війні.

Лічені дні лишились до наміченого Кейз-Олом нападу на Союз Комуністичних Держав. Що ж має на меті Мей? Тільки вона знає все… і зробить усе так, як треба.

Дивний неспокій охоплює Айта на саму згадку про Мей. Після того незабутнього ранку, коли він почув, як у космосі стукає серце Тессі, а Мей відмовилась урятувати дівчину, Айт почав боятись коханої. Власне, ні, не боятись. Просто вона переросла його ідеал, стала чимсь таким недосяжним, що він тепер відчував себе поряд з нею зовсім маленьким. Такі, як Мей, люблять один раз у житті, а для неї коханий помер.

Ці спогади прикрі. Вони принижують Айтову чоловічу гідність, він намагається позбутись їх, згадує про Тессі.

Аж чудно: ніколи не бачив дівчину, лише чув її голос та биття серця, а от запала вона в думку і не покидає його.

Дочка професора Торна… Айт пригадує цього товстуна, і Тессі на мить уявляється йому з такою ж картоплиною замість носа, як у батька. Ця картина неприємна, Айт жене її геть — і натомість випливає Мей… Золотава хвиля волосся, сині-сині очі, тільки не гострі, владні, а лагідні й м'які…

Мей надто сильна, надто фанатична. Вона не може надихати, вона вміє тільки підкоряти. А Тессі?

З нею можна було зустрітись учора, коли екскурсанти заходили до «Монії». Проте Айт цього не зробив. І не тому, що боявся побачити Тессі Торн негарною й товстою. Не хотілося, щоб вона побачила його старим.

«Ой, який же ти дурний, друже Айт!» — він скосив очі на блискучий щит якогось навігаційного апарата. Дзеркальна поверхня металу вигнута, вона спотворює всі предмети. Але й так видно, що старезний Псойс помолодшав. Обличчя вкрите зморшками — хвалити бога, ще лишилось трохи пасти! — зате очі виблискують, як у юнака!

Айт поквапно зігнувся, примружив повіки. Кляті м'язи, тільки-но втратиш над ними контроль, одразу ж випростують тіло, надають йому стрункості. Не вистачає, щоб Кейз-Ол запідозрив щось непевне саме тоді, коли до розв'язки так близько.

Айт поглянув на годинника. За п'ять хвилин дев'яноста, треба збудити Мей. Та ось вона вже сама на порозі рубки керування.

Обличчя в Мей заспане, як у дитини. Вона прямує до крісла трильйонера і вмощується на бильце.

— Ну, коли вже? — вередливо запитує «цариця краси», смикаючи Кейз-Ола за рукав. — Ви, ясновельможний, навмисне зволікаєте, щоб я не витримала й заснула… А я не спатиму! Ні! — вона рвучко випросталась, протерла кулачком очі, ткнула пальцем в екран. — Що це за темний отвір? Відповідайте негайно!

— Хід до тунелю, — розсудливо пояснює трильйонер.

— А оці чотири світлі плями?

— Ультразвукові маяки.

— Ой, яка нудьга! — Мей голосно позіхнула і сховала обличчя на грудях у Кейз-Ола.

Тунель просторий і довгий. Мабуть, якби дивитись неозброєним оком, його стін і не було б видно крізь зеленкувату пітьму води. А на екрані локатора вони проступають чітко. Уздовж них нескінченним ланцюжком залягли світлі плямки — ультразвукові маяки.

Майже безшумно працюють турбіни підводного лайнера. Аж ось вони затихли зовсім: дорогу перетяла суцільна стіна. Ні, це величезні ворота. Вони повільно піднялися, з-за них вихопилися важелі, втягли «Монію» до камери, неквапно посунули вперед.

Ще одні масивні ворота, і ось через товсті контрольні скельця в напівтемну рубку керування бризнуло яскраве світло. Підводний лайнер поволі заплив до величезного склепистого залу.