Читати книгу - "Станція з привидами, Барнс С.А."

Відмирання клітин у вусі. Буває, частіше y людей з віком. Але на відміну від того досвіду, це не зникає через кілька секунд.

Лунає дзвінок, слабкий і ледь чутний. Хтось викликав її на приватному каналі. «Ви це відчуваєте?» — запитує Ітан після того, як вона погодилася й збільшила гучність.

На мить Офелія не впевнена, що він має на увазі, надто зосереджена на дзижчанні у вухах, але, підводячи підсумки, вона розуміє, що постійний тиск в її грудях і жахливий страх зникли.

«Я відчуваю себе краще». У його голосі немає тієї мрійливої ​​нотки, яку вона помітила у Ліани, Суреша та навіть Берча перед його смертю. Але це м’якший тон, ніж вона коли-небудь чула від нього.

«Я теж», — каже Офелія, борячись з бажанням осягнути це відчуття, схоже на те, щоб зануритись у теплу ванну й віддатися теплу. «Але це…» Вона робить паузу, намагаючись знайти правильні слова, щоб описати це почуття. Заспокійлива, але з краєм напруги, пружина, що згорнулася під гладкою поверхнею, акулячий плавник під водою. «Надто добре, щоб бути правдою», — закінчує вона.

«Як хижак, який заманює здобич», — каже він через мить.

«Так», — каже вона, киваючи. “Це воно. Нам варто повернутися?»

«Я не думаю, що ми можемо. Не без спроби. Нам просто потрібно бути обережними».

Хіба не це те, що ми робили досі? хоче запитати вона, але це не допомагає. І вона не має кращих пропозицій.

Коли вони досягають основи веж, Офелія повинна негайно відкинути свою попередню оцінку висоти та обхвату. Кожна з веж легко нагадує половину міського кварталу — або була б такою, якби вони були повністю вертикальними та прямокутними, а не піднімали свої стіни під кутом. Ніби хмарочоси, які надумали вилізти з землі. Дивлячись на них з такої близькості, вона більше не бачить вершин.

З того, що вона бачить, вони ідентичні одна одній. Гладкі, чорні, здебільшого непрозорі, але з блиском, який надає їм кришталевий вигляд. Без явних отворів, тріщин, країв. Кожен виглядає як окремий, цілий шматок… чогось.

Вона відриває погляд від веж — вони неймовірно привабливі, з незрозумілих для неї причин, як дивитися на землю за краєм високого будинку й відчувати той ірраціональний страх, що ти можеш випадково стрибнути, але також трепет від видовища у той самий час.

«Стоп, Суреш. Ми досить близько, — каже Ітан на каналі зв’язку, повертаючи її увагу до початку їхньої зв’язки.

Суреш і Ліана швидко, надто швидко просуваються до найближчої вежі. Ніхто з них не відповідає йому.

“СТІЙТЕ!” Ітан проходить повз Офелію, штовхаючи кінець мотузки в її руки, зупинившись біля неї.

Кейт здригається, коли він пробігає повз неї, ніби прокинувшись. «Суреш! СТІЙ!” Вона теж біжить вперед, і Офелія змушена поспішати за нею або втратити хватку за шнур.

“Що?” Суреш неохоче зупиняється після руки Ітана на його плечі. Лише натяг помаранчевого шнура між Сурешем і Ліаною не дає Ліані продовжити йти далі без нього. Вона напружується йти вперед, намагаючись скоротити останню дистанцію. Два, може три метри від основи вежі.

«Хіба ви нас не чули?» — вимагає відповіді Кейт.

Вежа нависає над ними, як один з богів старої міфології, чекаючи, щоб визначити їхню долю. Крім…

Дім. Безпека. Мир.

Імпульс тягне Офелію, тепер сильніше. Та сама обіцянка полегшення охоплює її, спонукаючи підійти ближче.

Відпусти це, Пташечко. Приєднуйтесь до нас. Ви почуватиметеся набагато краще.

Спокусу набагато легше ігнорувати, коли голос у її голові звучить як голос її батька. По її шкірі пробігає тремтіння. Це… що б це не було в її голові, воно її знає. Але, здається, воно не розуміє, що вона може вважати його голос менш ніж переконливим.

«Чули що?» Суреш обертається, дивлячись на них. Він повільно моргає, виглядає сонним. “Що не так?” Його слова сльотаві й невиразні.

Важко прочитати мову тіла в костюмах і шоломах, але те, як Ітан напружується, випрямляючись, говорить Офелії, що він чує це так само.

«Ми повинні триматися на відстані», — каже Ітан. “Давай. Відходимо. Він бере шнур з рук Суреша, витягуючи слабину.

Це, здається, пробуджує Суреша від його ошелешеності. “У жодному разі! Ми прийшли сюди, щоб це виправити, і я не…

«Тому що воно хоче нас ближче», — випалює Офелія. «Воно хоче, щоб ми поступилися і…»

Ментальний образ з’являється в її голові без будь-якого попередження. Офелія, притиснута до передньої частини вежі, розкидає руки в пародії на обійми, охоплена яскравим білим світлом. Страх, жах, занепокоєння, все просто зникає. Ніби їх ніколи не було.

На зображенні її плечі розслаблені, а вираз повного спокою світиться в білому світлі. У той момент з нею все буде добре. Її виправлять. Зроблять цілісною, такою, якою вона не була від одинадцяти років.

Її очі пекуть від обіцянки, і їй доводиться кліпати, щоб не дати покотитися сльозам.

«…були частиною цього», — хрипло закінчує вона. Це абсолютно неадекватний опис. Але вона не може знайти слів, щоб описати це відчуття, повноту щастя, яке, здається, пропонує вежа.

«Для мене це достатньо вагома причина», — каже Ітан. Він смикає за шнур і тягне Суреша та Ліану назад, Кейт і Офелію разом з ними, ближче до старої лінії периметра.

Емоційний ефект зменшується, коли вони віддаляються. Небагато, але помітно.

«Зразки», — каже Суреш, хитаючи головою, ніби хотів прояснити свої дії. «Ми повинні повернути їх. Це був план».

«Я це зроблю», — каже Ітан. Він простягає шнур Кейт, показуючи вільною рукою на маленький футляр для зразків, куди вона переклала флакони.

«Ні», — різко каже Кейт, сильніше притискаючи до себе футляр, наче він міг кинутися на неї й спробувати взяти його силою. «Ти наш єдиний пілот. Ми не зможемо вибратися звідси без вас».

«Я це зроблю», — пропонує Суреш.

«Будь ласка», — глузує Кейт. «Ви вже намагалися кинути себе в метафоричний вогонь». Вона глибоко вдихає, і Офелія знає, що вона збирається сказати.

«Це маю бути я», — каже Офелія. Дивовижний спокій наповнює її від того, що вона приймає таке рішення. Таке враження, що вона чекала цього моменту все життя.

Кейт здивовано зводить брови, а Ітан хитає головою.

“Ні. Абсолютно ні”, - каже він. «Ви не підписувалися на це».

«Насправді я це зробила. Я записалася на це призначення, що б воно не передбачало», — нагадує вона йому, використовуючи його слова проти нього.

Він здригається. «Це не…»

«Кейт — ваш інженер. Вона може вам знадобитися. Якщо ми не помремо тут усі, ти летиш додому. Я тобі не потрібна, щоб повернутися, — зазначає Офелія. «Дозволь мені це зробити».

Ітан підходить до неї ближче, імітуючи лише приватність, тому що вони все ще на відкритому каналі спілкування. Його темні очі оглядають її обличчя, шукаючи,