Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

Однак він, Остап Сікорський, знав їх напевне.

Під час вечірки Сергій щось підсипав першокурсниці у питво. А коли вона очманіла від хімії, вони вдвох виграли дівчину просто на сходах. Перебуваючи в ейфорії, Карина, мабуть, вирішила, що то звичайна галюцинація. Та зранку, коли все з’ясувалося, вочевидь, не змогла змиритися із соромом та обрала власний вихід. Якби її намір удався, винуватими стали б вони зі Знайдою, у цьому Остап не сумнівався. Сергій також це розумів, саме тому обоє мовчали.

А от Макс…

Макс тоді поводився як завжди. Звісно, він нічого не міг знати, однак у його поведінці прозирало щось настільки дивне, що це закарбувалося в Мафіновій пам’яті. Тож наступним питанням слід було вважати таке: чи міг він прикінчити Сергія, коли той повернувся до своєї кімнати? Застосувавши улюблене лезо Оккама, Остап вирішив, що міг. До того ж сам Остап згодом заснув, а тому не бачив, де в цей час перебував його сусід по кімнаті.

Тобто в цій ситуації Макс алібі не мав.

Далі він перемкнувся на Лану Дементьєву. Востаннє вони бачилися вдома у Богдана та Дари. Тут усе якось каламутно, адже почалася суперечка, яку, до речі, спричинив Макс своєю раптовою відвертістю, а потім все пішло шкереберть.

«Боже,– подумав Остап,– якими дурними ми були…»

У той момент Макс міг скористатися гармидером і «допомогти» дівчині, що сиділа на підвіконні. Він, вочевидь, добре запам’ятав ті купи будівельного сміття й покрученої арматури під стіною будинку і був майже впевнений, що Лані більше не піднятися й не назвати справжню причину свого падіння.

І в цьому випадку алібі в його сусіда не було.

Слідом за Ланою з пам’яті виринув Алекс Савицький. Хіпстер, плейбой, любитель спиртного, який ніколи не рахував грошей. Він…

Але тут Остапова версія дала збій. Він точно пам’ятав, що в ресторані Макс увесь час був поруч із ним і жодним чином не міг завдати найменшої шкоди Савицькому. Дара може це підтвердити. Ніхто з них не вставав із-за столу з тієї хвилини, як вони за ним розташувалися. Тільки Алекс – на свою біду. Вервечка обривалася: Макса неможливо звинуватити в смерті Алекса.

На якусь мить уява підкинула Остапові постать Богдана. Хай там як, але в Юрчука, навіть на прискіпливий погляд, було значно більше мотивів для скоєння злочинів, ніж у Макса. Та й це зникнення більш ніж підозріле. Єдине…– Тут Остапова шкіра взялася сиротами.– Що, як і самого Богдана вже нема серед живих? Такий варіант теж можливий, хіба ні?

Як діяти далі? Біс його знає. Знову телефонувати до поліції? Ні, це вже не котить. Такими методами можна користатися лише одноразово. Справа скінчиться тим, що їх усіх почнуть тягати на допити.

А може, це й на краще?

При такому завороті подій він міг би вказати на Максима Онопрієнка як на вбивцю. А потім хай розбираються професіонали, це їхня робота.

Така думка здавалася цілком слушною, але все псувало одне-єдине слово: докази. Все, що він тут намислив, насправді притягнуте за вуха. До того ж з трьох смертей одна офіційно визнана суїцидом, друга – нещасним випадком, пов’язаним зі зловживанням алкоголем.

Остап зітхнув і знову поглянув на Максове ліжко, що стояло порожнє.

Господи милосердний, адже весь цей час він ділив житло із нащадком серійного вбивці!.. Чого насправді варті всі ці «кімнати жахів» у розважальних центрах? Ось він, справжній пандемоніум,– чотириста чотирнадцята кімната гуртожитку номер шість Чернівецького Національного університету. Саме тут лігво нащадка серійного маніяка й прибічника ідеї, ніби люди, які беруть на себе забагато й зневажають інших, заслуговують покарання на смерть…

60

ВОСКОВА ПЕРСОНА

Знову почути голос Максової матері хлопцю судилося лише за дві з половиною години потому. Вдалою виявилася лише четверта спроба додзвонитися.

Зауваживши змучене, нетверезе «Так, слухаю. Хто це?», він нагадав про себе, а також про їхню розмову, після чого виникла пауза. Жінка, мабуть, все згадала й зрозуміла, що наговорила незнайомій людині зайвого, та слово, як відомо, не горобець. Їй стало соромно чи, можливо, лячно через сказане, але вдіяти вона нічого не могла. Остап це добре розумів.

– «І їй дано уста, що говорили зухвале»,– хрипко промовила вона у відповідь на його розповідь про все, що відбулося останніми тижнями, а потім, після ще однієї паузи, стиха додала: – А про його батька навіть у Святому Письмі згадується… Чуєте: «Виявиться беззаконник, призначений на загибель, що противиться та несеться над усе, зване Богом чи святощами… Він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме»…– Знову кілька секунд мовчання.– Це все Анатолій… Він насправді був дияволом, чи, може, дитиною диявола… Легко пристосовувався до будь-яких умов, ніби зроблений з воску, але всередині завжди залишався самим собою. Дивно, що його нарекли Вієм, а не Антихристом… Машкара, чужа личина – ось чим він дурив усіх багато років поспіль. Тому й пив, мабуть, щоб приховати свою справжню сутність від чужого ока…

Жінка схлипнула. Розповідати таке нелегко, але надто довго вона тримала все це в собі.

Остап спробував спитати:

– Ви казали, що Макс схожий на батька. Це, мабуть…

– Коли Максим був малим,– перебила жінка,– він випадково знайшов у сараї диявольське знаряддя для… Самі розумієте для чого… Анатолій тоді його побив майже до нестями. Сказав: через те, що хлопчисько без дозволу нишпорив у його інструментах. Але він виглядав надто розлюченим як для такої дрібниці…

Жінка закашлялася. Остап відсунув слухавку від вуха.

– Тоді я сама нишком з’ясувала, що то за інструменти. Спочатку нічого не зрозуміла, але згодом…

І знову пауза. Остап занервував: надто вже затягувалася розмова. Та вдіяти він нічого не міг.

– Одного дня мені було одкровення.– Жінка, схоже, зібралася з думками.– Я все остаточно зрозуміла, тому забрала Максима, і ми втекли від гаспида… А його схопили того ж року. Відтоді ми вже не зустрічалися.

– Ви сказали, що син схожий на батька.– Остап намагався вимовляти це геть нейтральним тоном.– Що ви мали на увазі?

Жінка знову схлипнула.

– Максим… Йому жилося кепсько… До того ж він був дитям пітьми й світла.– Знову пауза й важкий подих.– «Блаженна людина, що витерпить пробу, бо, бувши випробувана, дістане вінця життя, якого Господь обіцяв»… Мій син був кинутий на поталу