Читати книгу - "Подвійне дно"

Адвокатська контора «Ойлер і Мюллер» — то великий будинок на кільканадцять поверхів. Наскільки я зрозуміла з пояснень Слісаренка, то найвпливовіша фігура в своїй корпорації правозахисників. І, звичайно ж, недешева.

— Ми не стали говорити з адвокатами, які ведуть справу. У них є якісь власні розрахунки, вони провадили власне розслідування, але яким чином, я не знаю, як не знаю й того, що вони накопали. — Слісаренко роздратований цією обставиною, це видно. — Я, звичайно, все розумію, та мені здається, що отут з демократією трохи перегнули палицю. Вони не стануть співробітничати з нами, якщо ми навіть дуже проситимемо їх про це.

— Якщо вони зроблять виняток хоч для когось, їм перестануть довірятися клієнти. — Рудий дивиться на все з гумором, якого я не розумію. Поспати нам так і не вдалося.

— Так, звичайно. Але це — особливий випадок. Лізо, ви бліда, як смерть.

— Дякую, полковнику, у вас теж поганий вигляд. Як там ваша теща, не знаєте?

— Ви просто неможлива істота.

— Всі так кажуть, і що з того?

У Слісаренка в кишені оживає передавач.

— Все, заходимо, — він стискає мою руку. — Нічого, Лізо, все вийде.

— Так.

Не знаю, що в нас вийде, не знаю, як там усе буде, власне, яка різниця. Але тепер моя черга зіпсувати вам життя, і я свій шанс не втрачу. Я поверну вам борг з відсотками, і довгими ночами в тюрмі ви будете згадувати мене, як жахливий сон. Саме тому я тут, а не заради грошей. Гроші ніколи не мали для мене аж такого значення.

Ми піднімаємось ліфтом на четвертий поверх. Ось коридор, вимощений паркетом, що блищить у світлі якихось хижих світильників. Мені тут незатишно.

— Чекайте тут. — Слісаренко заводить нас в якусь кімнату. — Сидіть і чекайте, я за хвилину буду.

Ми лишаємось удвох. Це безлика кімната з великим вікном. Власне, вся стіна являє собою вікно. На підлозі якийсь червонястий килим, стіл і крісла, в кутку — акваріум з рибками.

— Глянь, Вадику, які рибки! От тільки сам акваріум незатишний, якби я була рибкою, то не схотіла б тут жити.

— Гадаєш, у них був вибір?

Я терпіти не можу, коли немає вибору, або вибір такий: погано і ще гірше. Я взагалі не дуже люблю, коли мені треба приймати якесь важливе рішення. Я, звичайно, приймаю його, та все одно мене цей процес виводить з рівноваги. Найкраще просто йти вздовж дороги, крізь туман і запах горілого листя. Іти і знати, що нікому нічого не винна, і тоді весь світ спокійнісінько проходить повз мене. Може, я ще зумію якось стулити докупи уламки свого життя, хоча Старий завжди казав, що не варто збирати розбите. Коли розбилось, значить, було легкої ваги, то варто збудувати щось нове. Як він там, наш Старий? Ми скоро повернемось до нього.

— Йдіть обоє сюди. — Слісаренко зазирає до кімнати. — Тільки дуже вас прошу: ніяких надмірних емоцій. Тримайте себе в руках.

Та вже ж, чого він нас так пантрує? Наче ми якісь печерні люди. Ні, пане полковнику, не варто так смикатись. Я любу тітоньку назву лярвою вже потім, після всього.

Кімната, де зібралось кілька задиханих і роздратованих людей, — то великий кабінет, оздоблений масивними дерев’яними панелями. От просто схибнулись всі на тому, щоб нищити дерева заради своїх примх.

— Будь ласка, пані Климковська, проходьте.

Невеличкий чоловічок піднімається мені назустріч. У нього смагляве обличчя, на якому яскравіють блакитні очі, а його рідке волосся зачесане назад. Він поштиво посміхається мені, і для мене це трохи несподівано. Слісаренко казав, що адвокати не знають, що відбувається. То звідки цей коротун знає мене?

— Що ви таке кажете?!

Невисока чорнява жінка схопилась з місця. Але я не дивлюсь на неї. Мій погляд зустрічається з карими очима Андрія-Андерса, і він відводить очі. Його волосся так само гарне, густе й каштанове, він такий самий — але тепер я знаю, що він з’явився тоді, аби знищити мене. Не зі злості, не з помсти, а через гроші. Чи я щось не так зрозуміла?

— Це не може бути Еліза Климковська, це підступ, я… я буду на вас позиватися!

— Фрау Вернер, сядьте, будь ласка.

Я дивлюсь на неї, не відриваючись. Отакою, мабуть, була б зараз моя мати — адже вони були схожі, як близнюки, такий собі жарт природи. Я дивлюсь на її смагляве обличчя, добре підрихтоване пластичними хірургами, я розглядаю її дороге вбрання, та я не бачу її саму. Вона для мене не існує. Мені тільки цікаво, як їй зараз? Чи їй страшно, чи душить її злість, чи просто шкода грошей? Я просто уявити не можу, про що може думати подібна істота. Танька мала рацію, я всіх міряю по собі.

— Саме це і є справжня Еліза Климковська, — чоловічок говорить українською з ледь помітним акцентом. — І я просто спостерігав і думав: як далеко ви зможете зайти, фрау Вернер? Ваш чоловік був моїм клієнтом. Я сам, особисто, складав його новий заповіт, який повністю анулює попередній. І я знаю, які причини спонукали його до таких рішучих дій. Я не буду читати вам мораль, це не в моїх правилах. Просто тепер все стало на свої місця. Справжня спадкоємниця тут. Ви можете йти, мені не потрібна ваша присутність. І оцю даму теж заберіть із собою.

У кутку зіщулилась дівчина, трохи схожа на мене — ну, зовсім трохи. Де вони її відкопали? Сплутати нас міг би тільки сліпий. Але що це за вистава, де Слісаренко і той його колега? Треба віддати Андерсові ручку.

— Тримай, Андрію, це твоє.

— Лізо…

— Я забула про неї, вибач.

Анна дивиться на мене, як на привид. Зараз, мабуть, вона гарячково метикує, де ж її батечко і чому я досі жива. Її очі палають такою люттю, що мені стає незатишно. Господи, і скільки люті може бути в людині? Я не розумію, навіщо їй було потрібно зв’язуватись із злочинцями? В неї ж усе було!

— Мене звати Генріх Штольц, я адвокат вашого батька. Сідайте, пані Климковська. Нам треба поговорити, у нас справи. Де ваші папери?

Папери? Чорт, дійсно, де мої папери? В мене нічого нема. Слісаренко таки забув про них.

— Ось.

Рудий кладе на стіл адвоката теку. Це ж треба, я й не помітила. Я що, хвилювалась? Ні, я не хвилююсь. Я просто хочу