Читати книгу - "День відбуття"

— І що, ти не боїшся тепер, що вони з’являться знову? Ти впевнена, що вони тобі більше не загрожують?

— Авжеж, — сказала Юлія. — Гадаю, я одна з небагатьох, якщо не єдина, кому це вдалося. Тепер я можу жити спокійно.

Вона помовчала й додала:

— І те, що це сталося завдяки тобі, я також пам’ятаю. Ніколи не забуду.

Сергій відвів очі. Він не знав, як трактувати теперішній її стан з позиції звичайних, навіть подумки не міг сказати, здорових людей. Це слово по відношенню до всіх означало б, що ця незрівнянна дівчина, яка сидить перед ним… З ним самим тепер почало щось діятися. Він навіть не розумів що. А здавалося… Сьогодні зранку це відчувалося особливо гостро. Оманливе враження, що ніколи не було ніяких печер, харгілонів. Не було Юлії. Але він розумів, що це тимчасово. Що спогади повернуться, щойно припинять працювати м’язи і вироблятися спортивний адреналін. Та насправді все було набагато гірше. Ще не скінчилися змагання, а спогади вже з ним. Та що спогади — сама Юлія прийшла нагадати, що життя його ще досі знаходиться у тому стані, який можна порівняти хіба що з перебуванням на межі дня і ночі. З одного боку, пролягала вічна темрява, у якій на нього ще досі чекала на самоті дивовижна жінка з неповторними очима, які притягали його сильніше за усе. І тим не менше зробити крок на цю половину здавалося надзвичайно важким завданням. З другого боку, світило сонце і ходили люди — звичайні, рідні, такі, як він сам. Тут було просто і звично, ніщо не гнітило і вільно дихалося. І зробити крок у цьому напрямку здавалося дуже легко, проте він не міг наважитися і на це. Адже там не було її.

— А як ти? — запитала Юлія.

— Ніяк… — він не знайшов інакшого слова. — За місяць дипломна, випускні, і все. І тоді я, напевно, зроблю так, як і ти, дремену куди-небудь, навіть не знаю куди.

Усе, що він міг сказати. Адже про обидві половини Юлія знала, розуміла і без нього.

— А як твоя машина?

— Нічого, їздить… Пробач, що я так і не прийшов тоді попрощатися, — сказав Сергій.

— Нічого, — відповіла вона. — Я розумію тебе. Навіть краще, ніж ти думаєш. І не ображаюся. А як ти опинився на змаганнях?

— Після того всього почав посилено тренуватися. Знаєш, хотілося просто кудись подіти себе, набрав форму. Виграв кілька дрібних змагань, тоді примусили виступати тут. За будь-яких обставин це мої останні змагання.

— Тоді я правильно вчинила.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів Сергій.

— Я чула, що такий турнір влаштовується, але взагалі-то не збиралася йти. Ти вже пробач, фанатичного ставлення до цього виду спорту ти мені не прищепив. Просто подумала, що… раптом зможу побачити тебе ще раз. Дуже хотілося. Не змогла собі відмовити.

Це було сказано без найменших натяків на бодай якусь неврівноваженість. Голос її не здригнувся, а очі висловили щось таке, наче вона просто поділилася з близькою людиною тим, чим не могла ділитися більше ні з ким.

— Вибач, що все так сталося, — додала Юлія, — я не думала, що ти мене побачиш так високо.

Сергій, вражений цією фразою, повільно обернувся до неї:

— Ти хочеш сказати, що, якби я не побачив тебе, ти б не підійшла?

— Звісно, ти ж не хотів.

У ньому щось здригнулося. І вимовляючи перші слова, Сергій не знав, чи вдасться йому закінчити фразу у відповідь.

— Якби я знав, де можна побачити тебе ще раз, я б, напевно, також не втримався, прийшов.

Голос його дійсно здригнувся.

— А знаєш, — Юлія перевела розмову на іншу тему, — твій суперник у фіналі — якраз «наш». І я навіть знайома з ним особисто. Кажуть, у нього велике спортивне майбутнє.

— Ого! — посміхнувся Сергій. — А мені щойно сказали, що я мушу його поламати.

— Можна подумати, ти сам цього не знав, — не зрозуміла Юлія.

— Знав, просто мені щойно сказали, що, якщо я цього не зроблю, мене позбавлять підтримки на випускних. А оскільки я «дуб», то цілком можу їх не скласти. Хоча, гадаю, вони перебільшують. Цікаво, за кого ти вболіватимеш? Хоча, пробач, я дурне питаю. Скажи краще, а як твій батько? До речі, ти що, і далі називаєш його «Гайдукевичем»? І він що, і далі для всіх — твій чоловік?

— Ні, — сказала Юлія. — Для всіх він — мій батько. А називаю я його, як і раніше. Тому що передусім він — мій друг. Найкращий друг. Гадаю, ти це розумієш краще, ніж будь-хто. Взагалі, для мене, як раніше, так і тепер, усі люди поділяються на дві частини: ми з Гайдукевичем і всі решта. Гадаю, тобі зрозуміло, за яким критерієм я проводжу цей поділ. Ми з ним знаємо, що вони існують. Всі решта не знають, і їм не доведеш цього. У разі такої спроби вони можуть лише схотіти посадити тебе в божевільню.

— І мене ти також відносиш до цієї частини людства? — запитав Сергій, глянувши на неї.

— Так, — відповіла вона. — Ти ж не віриш?

— Не вірю.

Він зціпив зуби, знаючи, що ніяка сила зараз не примусить його розтулити їх і сказати їй про те, як вона помиляється, відносячи і Гайдукевича до своєї половини, тоді як насправді він стоїть з усією рештою людей, лише вдаючи «однодумця» з єдиною метою, щоб ті самі люди не запроторили її до тієї ж божевільні. Він знав також, що ніяка сила не примусить його сказати їй і про інші речі — такі, як подерті накидки з грубої мішковини, апарати нічного бачення, смердюче м’ясо та викривлені ножі з клеймами про якість. Він був певен, що ніколи не наважиться на таке, оскільки в цьому разі існувала ймовірність наново переділити для неї людство, залишивши її на своїй, темній половині тепер уже саму. Зовсім саму. Від