Читати книгу - "Пан Халявський"

Скоро я підписав усе, так усе прибрало іншого вигляду. Онисенька пішла до себе, а батьки заходилися розпоряджатися всім до весілля. Зо мною були ласкаві й обертали все, і навіть мої слова, на жарт, що і я, заради спокою, стверджував. Не на стінку ж мені дертися, коли діло так далеко зайшло; я бачив, що вже неможливо було зруйнувати. Почмихував іноді сам собі, та мене знаджували майбутні втіхи!

Незабаром усе влаштувалося. Придане все привезли — і що за добре було воно! — пошили, поладнали все, склали, призначили день весілля й запросили рівно сорок душ гостей.

Треба вам сказати, що нова моя родителька була з справжньої дворянської фамілії, та бідної і дуже численної. Новий родитель мій женився на ній, щоб піддержати свою амбіцію, мовляв, у мене жінка дворянка і багато рідні, та все благородні. Тітоньок і дядечок було стільки, що й не злічити, а про братів та сестер з племінниками різних ступенів годі й казати. Тим-то й набралося стільки проханих через потребу гостей.

Хоч як турбувався мій новий батенько, щоб ні перед ким із проханих не пропустити нічого з чемності, аби не накликати на себе прикростей, та не встерігся. Пославши до всіх листи одного дня, до одної двоюрідної племінниці послав він уже другого дня. Та, дізнавшись про таку помилку, прислала до них листа з великим докором, що Іван Опанасович і все його дурне сімейство поважає троюрідних більше, ніж двоюрідних, бо прислав до неї запрошення після всіх; що після сього, будь вона проклята дочка, якщо не тільки на весілля, а й ніколи в нас не буде; знати нас не хоче й зневажати буде вічно.

На одну тітоньку стало в мене менше — що вдієш!

Настав день весілля. Звечора ще з'їхалися всі гості й гуляли на дівич-вечорі без усякої рахуби. Онисенька моя була весела, чим і ятрила кохання моє, від чого я був як напідпитку й намагався знайомитися з новою ріднею; проте від безлічі їх я плутався в іменах і називав одного замість другого. Частували всіх однаково й добре.

У день, призначений для зміни долі моєї, я причепурився якомога лучче, за найостаннішою модою, в Санкт-Петербурзі мені пошитою, й до того доклав усе, що. тільки можна було, щоб здаватися цілком санкт-петербурзьким франтом. Від захоплення собою й через те, що я кінець кінцем женюся, я й землі не чув під собою; не минав жодного дзеркала, щоб не помилуватися собою; безперестанку повертав голову, милуючись жмутком, зв'язаним з грубої моєї коси, котрий теліпався в мене позаду. Волосся пречудово зачесав мені перукмахер городничего, що змалку вчився в Санкт-Петербурзі. Я також милувався стальними ґудзиками на каптані й безперестанку" наводив їх на сонце, щоб вони відсвічувалися на стіні. Камзол у мене був вишитий різним шовком, та як же майстерно! Пряжки на ногах і далі — блискучі… Одне слово, довершений петиметр!

Коли зібралися всі гості й посідали поважно, тоді вивели не Онисеньку вже, — а Онисію Іванівну. Тьху ти, лихо! Що за делікатес! Як пава та пливе.

Убрання на ній було предобряче й коштовне! «Діамант!» — вигукнув я сам собі, дивлячись на неї. Справді, було на що подивитись! Не вмію описати, як вона була вбрана, а знаю, що блиску багато було. Я потопав у захопленні, знаючи, що все те моє й для неї куповане.

Нас благословили й обвінчали, як заведено. Один з родичів був одягнутий маршалом, прикрашений кольоровими перев'язями й з великим жезлом, також прикрашеним барвистими стрічками, що маяли в повітрі. Шість бояр, з червоними бантами на руці, виконували всі його доручення. Сі чиновники йшли перед нами до вінця й від вінця.

Слід гадати, що я був дуже гарний, коли стояв під вінцем. Усі присутні тут дівчата дивилися на мене залюбки й тихо перешіптувалися поміж себе. Не можна ж бо інакше. В мені було так багато всього приємного.

Після того, як здійснилося моє щастя, коли ми повернулися в дім до батьків наших, вони зустріли нас з хлібом та сіллю. Хор музик, з шістьох душ, гримів на всю вулицю. Нас посадили за стіл, і всі гості сіли на показані їм місця, як визначив маршал.

Не встигли добре посідати, як одна з гостей — вона була не кревна родичка, а хрещена мати моєї Онисії Іванівни, як зараз пам'ятаю її ім'я, Афімія Борисівна — на весь голос питає мою нову матінку: «Олено Хомівно! Коли я хрестила у вас Онисію Іванівну, то в якій парі я стояла?»

— У першій; як же, в першій, — відповіла моя теща.

— А от ся судариня? — сказала Афімія Борисівна, показуючи на даму, що сиділа вище її.

— У другій.

— Чого ж се, коли діло дійшло до пошани, так мене на задні приступки, бозна до кого? Чому вона у вас у вищій шані?..

— Крім того, що вона й кума, хоч і в другій парі, — відповідала теща, — та вона дружина мого троюрідного брата, через те…

— Через що? Нізащо в світі не стерплю такої образи! — закричала Афімія Борисівна. Очі їй запалали, вона скочила з стільця, кинула серветку на стіл і кричала далі: — Хтось женився бозна з ким і для чого, може, треба було поспішити, а я терпи наругу? Та нізащо в світі не зостануся. Ноги моєї у вас не буде… — і хотіла виходити.

Коли се ота «судариня», що сиділа вище Афімії Борисівни, раптом скочила, та за руку її, та й ну кричати: «Стривайте! А чому се я