Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Я встала на тремтячі ноги. Птах лишався у мене на правій руці. Через те, що я не мала захисної рукавиці, кігті його впинались мені в шкіру і з руки текла кров. Але мені було байдуже.

Я підійшла до голови велета і торкнулась її рукою.

І несподівано ясно відчула, як глибоко в скелі, в давно відмерлій плоті, теплиться життя. Як десь далеко під землею, один раз на годину, або й рідше, — б’ється потужне серце.

Це відчуття видалось мені прекрасним. Я встала на коліна і обіперлась до велета боком.

Я не відчувала холоду.

Я прозріла, хоч, крім птаха й велета, чомусь не могла нічого розгледіти.

Я не відчувала холоду. Тієї зими. Жодного дня.

А навесні Тарас презентував нову виставку. П’ятнадцять великих полотен. На кожному — щось від мене. Рука в мереживній рукавичці на столі. Босі ноги з краєчком сукні. Вигин шиї. Ключиці. Спина. І тільки на одній — обличчя. У студії стояло багато моїх портретів, але на загальний огляд він виставив тільки цей. Найкращий. Де я сплю.

Я навіть не знала, що він його намалював. Це стало для мене сюрпризом — вперше я побачила те полотно за день до виставки, коли Тарас привів мене, щоб першій показати експозицію.

Було багато людей. Усі вітали художника, багато хто підходив до мене — щоб познайомитися з музою. Тарас був трохи п’яний і зайнятий спілкуванням з іншими, а я — немов у тумані. Стояла з келихом шампанського в руці та відчувала, що стала мовби Доріаном Греєм — Тарас узяв так багато моєї душі, щоб заховати у цих полотнах. Чи то я її йому забагато подарувала? Разом з коханням?

Але чи можна подарувати забагато кохання?

Почувалась втомленою. Раділа за Тараса, але водночас прийшла несподівана думка — це вже без мене. Я можу бути музою, дівчиною, натхненням. Але те, як багато людей розглядають щось таке «наше», близьке, майже інтимне, з моїми і його почуттями на полотнах — це занадто. Захотілось додому.

— Давно не зустрічав такої краси і художника, здатного її зобразити.

Я повільно обернулась. Позаду мене стояв чоловік, що був, може, років на чотири за мене старший. Юнак. Високий, широкоплечий. З хвилястим чорним волоссям, зав’язаним у низький хвостик, та чорними очима. В темно-синьому діловому костюмі. Гарний. А ще якийсь такий… З чимось, що приваблює в чоловіках сильніше за вроду. Сила? Харизма? Елегантність?

Гадаю, усього було достатньо.

— Яка з них подобається вам найбільше? — запитав він мене.

— Я не знаю, — чесно призналась я. Він усміхнувся. Його усмішка була гарною.

— Справді? Я б її купив, якби ви сказали, яка саме.

— Усі.

— Тоді я усі й придбаю, — мовив він, стенувши плечима.

— І що ви з ними зробите?

— А що роблять з картинами? Повішу їх у себе в будинку. Не переживайте, я не зроблю з вас ідола. В мене вдома висить багато картин, ці п’ятнадцять матимуть достатньо сусідів.

Я легенько всміхнулась, опустивши на мить голову. Тоді поглянула на чоловіка з-під лоба.

— Це такий ненав’язливий спосіб розповісти, що ви багатий, бо можете скупити усю виставку, і ще й маєте дуже великий будинок, де вона загубиться серед інших творів мистецтва?

— Можливо. Хочете його оглянути?

— Що оглянути?

— Будинок.

Я засміялась і похитала головою.

— Навряд.

— Даремно. Я вас не «клею», красуне. Я просто справді хотів би показати вам свій будинок. Я знаю, що вас би зацікавило багато речей з нього. Наприклад, книги.

— О, справді? Ви думаєте, я люблю читати?

Чоловік мовчки вказав на одне з полотен. Те, з моїми ногами. З босими стопами, що стояли серед книг.

Я згадала, коли Тарас робив начерки до цієї картини — у мене в бібліотеці, де усі книжки стоять на підлозі.

Я знову засміялась.

— Боюсь, не зацікавлена.

— Даремно.

— Аню? Привіт! — до нас хтось підійшов. Стас. Я майже зраділа його з’яві. — Привіт, Стасе!

— О, кого я бачу! — всміхнувся хлопець, а тоді потиснув руку брюнетові з хвостиком.

— Радий зустрітись, брате, — мовив той.

— І я. Коли ти вернувся? Що, Австрія трохи набридла?

— В Австрії немає таких жінок, — кивнув на мене, як виявилося, брат Стаса. Від того, що ці двоє знайомі та ще й родичі, я відчула дискомфорт.

Станіслав ледь всміхнувся.

— Що правда — те правда. Познайомився уже з музою нашого Тараса?

— Узагалі-то, не познайомився, — промовила я сухо.

— Справді. Пробачте за це, — мовив юнак з хвостиком, зовсім не покаянно всміхаючись. — Але я вже почув, як вас звуть. Аня, так?

— Анна, — мовила я прохолодно. Але все ж простягнула йому руку, обтягнуту чорною атласною рукавичкою.

— Артур.

Він взяв мою руку в свою і стиснув. Щось ледве вловиме — наче маловідчутний удар струмом пробіг по шкірі від місця дотику і до ліктя. Не знаю, як, але я втрималась, аби не висмикнути долоню з його пальців. Добре, що рукавичка була довгою — я знала, що волосинки на руці стали дибки,