Читати книгу - "Привид безрукого ката"

ляльку, згадав, як носився з нею по кухні у пошуках щось з'їсти. Видно, машинально запхав, бідненьку, в холодильник. Щоб не зіпсувалась... Знайшов ножиці. Приготував лезо. Сів за стіл. Як то кат міг вибирати очі людям, коли він не може це зробити ляльці? — подумав. І задзвонив хатній телефон. Безрукий полегшено зітхнув. Екзекуція на деякий час відкладалася. Взяв трубку.

— Лев Львович? — почув.

— А тобі кого потрібно, вундеркінде з ботанічного саду?

— Дякую, що впізнали, — мовила слухавка.

— Відколи ти став таким ввічливим, генію? — жартував Лев. Поява Бориса, навіть у слухавці, підняла йому настрій. — Коротше, з поверненням на рідну землю і як справи?..

— У мене добре. Я що?.. Ну, самі розумієте... А ось за вас переживав... Думав постійно. Як ви... Так вас підвів... Двічі... Просто хотів почути ваш голос... Боюся знову нашкодити. Зараз нібито ніхто не влазить у мою голову так відверто... Але хто знає, чи це не моя ілюзія?.. Я настільки вивчив дане питання, що не впевнений, що я — я...

— Борисе, не гризи себе, все нормально... Єдине, що я не лишень хотів би тебе чути, але й бачити.

— Ви серйозно?

— Як ніколи.

— А зв'язок?

— Перерваний. Сподіваюся. Лялька у мене. Що ще?..

— А ви вдома?.. — випалив Борис.

— Слухай, вундеркінде, ти що — простудив окуляри? Ти куди дзвониш, га?..

— А... — засміявся Борис. По його «а» Лев зрозумів, що «ботанік» дозволяє собі ще з нього покепкувати. — Мчу!

— Мчи, бо відчуваю, що мені конче потрібна твоя допомога... Сам не зможу...

Через хвилину дверний дзвінок уже захлинався. «Кого це ще дідько несе?» — подумав звично.

Дідько приніс Бориса. Обнялися.

— Підпільник очкастий! — вигукнув Лев. — Що, телефонував з-під будинку?

Левові закиди Бориса не цікавили.

— А де старушенція? — дивувався вундеркінд. — Чом не у дверях?.. А чим це у вас так смачно пахне? — засипав запитаннями.

Останнє запитання так розсмішило Лева, що його регіт ледь не побудив мертвих в околицях Львова. Ну вундеркінд, ну хитрі окуляри!..

— Що я такого сказав? — збентежився хлопець.

— Тут їжею не пахло вже століттями... Так що розслабся і не виділяй травного соку... Борисе, ти не уявляєш, яку радість ти мені приніс?..

Геній нині мислив по-людськи, загальмовано.

— Яку? — нахмурив чоло.

— Себе!

Згодом почалася серйозна бесіда. Лев переповів Борисові останні події. Той, як студент, щось записував у свій електронний записник, який нині носить дуже модне іноземне ім'я.

— Я не вірю! — вигукнув, коли Лев закінчив. — Я не вірю, що Марі не та, за кого себе видавала!.. Її очі були справжніми! Розумієте?..

— Розумію, — відповів спокійно Лев. Свої емоції він уже пережив. — Не в образу сказано, але твої очі теж були справжніми! І це не завадило йому тобою керувати, так?..

Хлопець спантеличено мовчав.

— Значить, у нас є два завдання, — будував план цілі Борис. — Перше: знайти і підписати останнього клієнта. Друге: знайти Марі і переконатися, що вона — справжня.

— Правильно. Лишень маленьке уточнення. Прерогативу я надаю другому.

— З чого почнемо?

— Ти виколупаєш очі ляльці! — випалив Лев, і аж тепер Борис зрозумів, чому на столі біля переляканого безрукого чоловічка лежать ножиці, лезо і голка з ниткою...

46

Ярема раптово втратив усю силу — вона зникла разом із Зоряною. Лють переповнювала його настільки, що не міг ні спати, ні їсти, ні думати. Почував себе обдуреним і обікраденим. А найстрашніше — не розумів, що діється... Втратив контроль над подіями, і безсилля так зализало враз утомлене тіло, що уявляв себе мокрим, тільки народженим бичком, що трясеться на кволих ніжках, і мутними очима, повними приреченості, шукає захисту... Шукає корови, мами... А та, щаслива, лиже його безперестанку, і бичок заспокоюється... Як давно це було!.. Ярема в дитинстві не раз допомагав батькам «тягнути теля» — тепер сам був телям, якого витягнули зі звичного життя, де йому було затишно і безпечно, де був статус, достаток, повага, де мав силу, володіння якою робило його надлюдиною, бо повелівав він усіма, як хотів, коли хотів і скільки хотів... Все це коштувало крапельки крові на папері, титанічної, але чого гріха таїти, в насолоду праці і мало закінчитися вічністю...

Цікаво, чи вчитель звідтам бачить, що діється з його справою життя? Якщо так, то він злий, як дідько, і краще не попадатися йому під гарячу руку.

З бойні майже не вилазив. Чим більше пив крові — тим ставав агресивнішим. Нещасний водій, єдиний, що залишився після «великої чистки», спричиненої нападом Безрукого, вже тричі звільнявся, але тричі Лавник щедро підвищував зарплатню, і гроші заставляли водія ще трішки потерпіти... Заради дітей...

Суддя розумів,