Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

У прохолодному повітрі тріскоче поліційна рація, і всі ми завмираємо, слухаючи, як диспетчер вигукує:

— Поранено офіцера! Вишліть підкріплення на Веллі-Пайн, 239— Повторюю, поранено офіцера.

Вітмаєр дивиться на найближчого поліціянта з Гудзон-Крика й шоковано промовляє:

— Це будинок Джо.

Він біжить до свого авто й махає рукою решті поліціянтів, аби їхали за ним.

— Поїхали!

— Вам потрібне підкріплення? — питає Сюард.

Вітмаєр звертається до одного з поліціянтів, указуючи на мене пальцем.

— Стеж за цим вилупком!

— Клятий ідіот, — відповідаю я. — Він не розуміє. Ніхто з вас не розуміє. Джо Вік чекав на цей день. Всі ці роки, вбиваючи потайки. Ховаючись. Тепер йому не треба ховатися. Він покаже вам, чим є насправді.

— Що ви маєте на увазі? — питає Ґленн.

— Убивати — єдине, чого він прагне.

— Гадаю, наші поліціянти здатні з ним упоратись, — відповідає Сюард.

— Скільки часу минуло? Десять хвилин? Одного ви вже втратили, а найімовірніше, двох. Вік чекав на них. Він уб’є Вітмаєра й решту. А тоді прийде сюди.

Розділ 77

Захист периметра

Сюард походжає подвір’ям. Його руки стиснуті в кулаки і притиснені до стегон, він вслухається в радіосигнали від поліціянта з Гудзон-Крика, який лишився в будинку Джилліан.

Повідомлення надходили уривчасто. До будинку Віка прибув другий наряд поліції. Одного офіцера знайшли навзнак на під’їзній доріжці, а іншого, який стікав кров’ю з рани на шиї, навпочіпках біля авто.

Від Вітмаєра ми чули лише, що вони наближаються до будинку й оточують його, намагаючись не дати Віку втекти.

Ґленн весь час говорить телефоном із округом Філмаунт, повідомляючи про все, що сталося. Я почув, як він принаймні тричі вимовив «Джо Вік». Гадаю, він не знайомий із ним так близько, як Вітмаєр, та, здається, знає, хто це такий.

Двері відчиняються, на ґанок виходить Джилліан і сідає поруч зі мною.

— Мем, ви маєте повернутись у будинок, — каже Сюард.

— Формально, гадаю, я можу попросити вас покинути мою власність.

— Перешкоджання арешту — злочин, — відповідає він.

Джилліан киває на мої наручники.

— Здається, ви його вже заарештували. Чому ще я можу перешкодити?

Сюард розвертається й перевіряє сигнал.

— Ми сформували периметр. Я візьму гучномовець і попрошу Джо вийти, — каже Вітмаєр по рації.

— Скажіть, нехай не наближаються і викличуть спецпризначенців! — кричу я.

— Може, хай Вітмаєр сам розбереться? — каже Сюард.

Ґленн завершує розмову й прислухається до рації.

— А може, нехай Вітмаєр трохи зачекає?

— Вони з Джо давні знайомі. Можливо, так краще вдасться все владнати, — каже поліціянт із Гудзон-Крика.

— Що відбувається? — шепоче до мене Джилліан.

— Джо Вік стріляв у поліціянтів. Принаймні двох поранено.

— Джо Вік... гм.

— Хто він?

— Джо має сервіс із буксирування авто, автозвалище й кілька інших бізнесів. Спонсор Молодшої ліги.

— Це все добре, але хто він?

— Його знають усі, та не впевнена, що бодай із кимось він близький. У нього є дружина і дві доньки. Здається, від її першого шлюбу.

Трясця.

— Нехай хтось, хто знає його дружину й дітей, зв’яжеться з ними! — кричу я до офіцера.

Він відмахується. Сюард дивиться на мене.

— Ти ж не думаєш, що він їм нашкодить? — питає Джилліан.

— Скоріше за все, вони вже мертві. Вони були прикриттям. І тепер у них немає потреби...

Людська природа за межею мого розуміння, та про тварин я дещо знаю.

— Ми... — голос Вітмаєра заглушає звук черги зі скорострільної зброї.

— Це був TAR-21? — питає офіцер, і його обличчя завмирає від потрясіння. — Я маю туди поїхати.

Він біжить до свого службового авто, вмикає фари і мчить геть.

— Можете перемкнутись на їхній канал? — кричить Сюард до парамедика, який досі стоїть поруч.

— Спробую, — каже він і починає перемикати частоти на своєму приймачі.

Сюард повертається до Ґленна.

— Господи... Як далеко ваші люди?

— Двадцять хвилин їзди.

Сюард вказує на мене.

— Давайте зайдемо всередину й розберемося, що відбувається.

Ґленн бере мене під руку, допомагаючи підвестись, і заводить у двері.

— Можете зняти наручники? — питає Джилліан, ідучи за нами.

— Цей чоловік — підозрюваний, — відповідає Сюард. Він зачиняє за нами двері. — Наручники не чіпати.

— Давай хоча б надінемо спереду, — каже Ґленн. Він дістає свій ключ і відмикає один наручник, щоб я завів руки поперед себе. — Сідайте.

Я завалююся на диван Джилліан і відчуваю, як мені натерло руки. Вона сідає поруч. Сюард кидає на неї суворий погляд, та вона не зважає.

— Який з себе Джо Вік? — питаю я.

— Здоровань, — каже Ґленн. — Футів шість із половиною. Кремезний, як півзахисник. Рудоволосий бородань. Спокійний. Важко уявити його холоднокровним убивцею.

— Що ж, коли він був стрункіший, його приймали за пуму. Тепер він удає з себе ведмедя.

— Удає ведмедя? — Сюард хитає головою. — Я досі не готовий повірити у вашу теорію.

— Отже, ви вважаєте, що тих поліціянтів щойно вбив Гризлі з автоматом?

Ґленн перериває мене.

— Чому ви вирішили, що він прийде по вас? Помста?

— Ні. Не думаю, що йому властиві людські почуття. Він сказав, що вб’є Джилліан і Ґаса, якщо я не зроблю, як він велить. Гадаю, він украй серйозно ставиться до своїх погроз. Але це могло б статися як сьогодні, так і за десять років. Наскільки я розумію, він бажає мені смерті з дуже практичної причини — він хоче бути певен, що, як утече, його не вистежать знову.

— І ви єдиний, хто здатен це зробити? — насмішкувато промовляє Сюард.

Я пильно дивлюся на цього вилупка.

— Я єдиний, хто знав про його існування. Де було ФБР увесь цей час? Де були ви всі? Мені довелося буквально викопувати тіла й кидати вам на поріг, аби довести, що я маю рацію. І навіть тоді...

— Тіла, які, за вашими словами, ви ж і сфабрикували, — втручається Сюард.

— Господи... Ви досі в це вірите? Озирніться! Я все вигадав, аби