Читати книгу - "Непокірний трофей, Олена Гуйда"

Торем

Небо тріснуло ліловою блискавкою. Вітер, зриваючи листя, ламаючи дрібні гілки, вихоплював жар з вогнищ і кидався їм в гущу дрібної сутички.

Іржання коней. Запах крові. Передсмертні крики воїнів.

Досить великий загін, майже не ховаючись, напав на вартових. Немов випробовував сили орлейцев. Або... або просто відволікав увагу, як раніше робив і сам Торем.

Кейх стрибнув на чергового нападника воїна, і тут же вирвав йому глотку. Запах крові забив подих. Серце забилося вдвічі частіше, дужче, болючіше. З горла сам собою вирвався звіриний рик, а все навколо затягло сірою імлою.

- Захищайте коней і провіант, - віддавав короткі накази ватажок.

Хтось ще вигукував накази. Здається, пірей Таліс, роздавав команди.

Ця була коротка сутичка. І закінчилася вона швидше, ніж почалася.

Погане передчуття сталевим обручем стисло груди, але...

І знову цей вітер. Знову грім, від якого глухнеш. Спалахи блискавок, від яких сліпнеш.

Звір брав верх над Торемом. Мутив його розум, що заважав думати.

- Ти спізнився, Вигнанець, - надтріснутий вже до болю знайомий голос орлейскої відьми. – Не зміг врятувати ту, кого назвав своєю душею. І тепер втратиш усе.

Торем труснув головою, намагаючись прийти в себе, зрозуміти, звідки йде цей голос.

- Рі! – видихнув він, вловивши сенс сказаного. – Моя Рі!

Вигнанець рвонув до загону з кіньми. Туди, де залишив її, але назустріч йому вже йшов, похитуючись Кнут. Його обличчя заливала кров і, здається, він навіть не розумів де він.

- Торем... Рем, пробач мені, - почав винувато Кнут, і Торем зрозумів – сталося найжахливіше.

- Де... вона? – запитав Вигнанець і сам не впізнав свій голос.

Це не був він. Це був звір, який шукав свою жінку.

- Мене оглушили... - почав Кнут, але тут же його голос став настороженим, навіть переляканим. – Торем... що з тобою?

Знав би сам Торем відповідь на це питання. Але він уже й не шукав відповідей.

Інстинкт гнав його за ледь вловимим запахом дружини. Залишаючи позаду звуки, шум бою, вигуки воїнів. І тільки Кейх тінню слідував за Вигнанцем.

Холодний вітер вилизав розпалену шкіру і тут же затих. Розтягнуло хмари, поривчастий блискавками. У повній тиші Торем чув стукіт кінських копит і її запах. Його жінки, яку у нього посміли вкрасти.

Торем готовий був як і Кейх – вгризатися в горло кожному, хто став би у нього зараз на шляху.

Гучний свист розрізав тишу, як краща сталь – шовк. І через кілька ударів серця почувся перестук копит. Ураган мчав на заклик нового господаря.

І Торем скочив на спину без сідла і стремен. Вдарив п'ятами в боки.

Вони не встигли далеко втекти.

А навіть якщо і пішли – він дістане їх з-під землі.

Ураган мчав, точно угадуючи дорогу, чуйно реагуючи на кожен рух Торема.

Різкі запахи - коней, немитого чоловічого тіла, зброї – вони залишили виразний слід. Немов хотіли, щоб він їх знайшов.

І якщо б Торем міг міркувати тверезо, він би не наважився. Але він не міг думати, не міг опиратися звіру, який вимагав наздогнати й повернути його жінку.

Порив вітру і в пам'яті спливла картина бою. Хлопчисько, який кинув виклик Рему і побажав повернути свою наречену – Адріану. І останні проблиски здорового розуму витіснила лють. Звіряча лють.

Він навіть не відразу схаменувся, коли попереду показалися похідні намети, потягнуло димом.

- Візьми себе в руки, Рем, - знову цей голос грози і урагану – орлейскої відьми.

Вона мовби йшла за ним. Переслідувала. Або направляла.

Торем трусонув головою, і зіскочив з коня. Кейх тут же опинився поруч, але видав сердитий крик і пригнувшись до землі почав наближатися до табору.

- Хороша ідея, - кивнув сам собі Торем і, піднявшись на узвишшя спостерігав за тим, що відбувалося в таборі.

Він швидко відшукав поглядом загін, що викрав Ри. І ледь стримався, щоб не кинутися за несвідомою Адріаною.

- Ти обіцяв, Тобіас! – вигукнув той самий хлопчисько, що викликав Рема на дуель. – Ти обіцяв, що віддаси мені Адріану.

- Навіщо тобі зіпсований товар? – поморщився король. – Вона була повією варвара. Навіщо тобі ця підстилка?

- Не смій! Вона повинна була стати моєю дружиною. Але... потрапила в полон. Впевнений, що вона могла б усе пояснити.

Етхельда вислизнула з намету, завмерла в декількох кроках від чоловіків.

- Ти надто її ідеалізуєш, Джералд. Знайди собі дружину над якою не сміятиметься весь материк.

- Ти... ти...

Різкий помах. Свист леза розтинає повітря. Червона цівка сповзла з куточка рота до підборіддя принца. А здивований погляд змінився скляною байдужістю.

- Ти з глузду з'їхала? – скрикнув Тобіас.