Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Здається, саме цього він і чекав. Щоб дати собі волю і взяти від мене все, що забажається.

І все це на очах у Шоа-дара, який спостерігає за нами з усмішкою сонного хижака, який чекає своєї черги, щоб поласувати спільною здобиччю.

Напевно, я перетворююся на німфоманку. Бо попри дике збентеження, мені подобається все, що відбувається. Бо, приймаючи в собі Са-арда, я хочу, щоб Шоа-дар мене поцілував. І щоб теж пестив. А може, і не тільки це.

Здається, він це розуміє. І навіть тягнеться до мене… але раптом завмирає, здивовано опустивши погляд на своє зап'ястя. Як крізь туман, я чую тихий сигнал, що лунає від браслетів обох на-агарів.

Са-ард роздратовано шипить щось, завмерши на мені.

− Я розберуся, брате, − кидає Шоа-дар, швидко підіймаючись з ліжка і вислизаючи з каюти. Даючи Са-ардові можливість продовжити розпочате.

− Ти хотіла його? – раптом запитує мене старший змій, помітивши розчарований погляд, яким я провела його брата.

Що? То він… таки ревнує?

− Я хотіла… вас. Мені було… цікаво, як це… утрьох, – зізнаюся, відчуваючи, як горять щоки.

− Скоро дізнаєшся, − посміхається Са-ард, явно розслабившись. І потужним поштовхом нагадує мені, хто саме зараз володіє моїм тілом і на кого саме я маю звернути всю свою увагу.

Напевно, якби не цей незрозумілий сигнал від бортових систем корабля, мене ще довго не випускали б з ліжка. А так довелося на-агару обмежитися лише одним разом. Але й у швидкому, бурхливому сексі, як виявилося, теж є свої переваги.

Подарувавши мені збадьорливий ранковий оргазм і отримавши законний свій, старший змій більше не зволікає ні секунди. Залишивши на моїх губах ще один владний поцілунок, він підіймається з ліжка і прямує в очисний відсік.

− Можеш відпочити с-с-сьогодні, − усміхається ікласто, коли, повернувшись, бачить, як я повільно сідаю на ліжку. − Набирайся с-с-сил. Вони тобі знадобляться.

Прямує до висувного гардеробу, підбирає собі одяг. Потім, задумливо глянувши через плече в мій бік, знімає з полиці ще одну сорочку вже для мене.

− Гей, я ж біосинтезоїд фізично, ви хіба забули? – лукаво посміхаюся, задоволено потягаючись та розминаючи плечі. – Я не відчуваю особливої ​​втоми.

На-агар здивовано хмикає. Повертається до мене, натягуючи чорну сорочку на своє досконале тіло.

− Муш-ш-шу зізнатися, про це дійсно легко забути. До речі, − він похмуро зводить брови, − чому ти досі викаєш мені? З Ш-ш-шоа у тебе не виникло проблем з тим, щоб перейти на ближчу форму звертання.

Хм, я навіть якось не замислювалася. Воно саме так вийшло.

– Але ж ви… головний, – знизую плечима, почуваючи себе трохи ніяково. Невже це його зачепило? – І старший за мене набагато. І були моїм господарем спочатку. Напевно, це все ще даються взнаки установки мого тіла.

− Ж-шеня, твоє тіло зараз підкоряється тільки тобі. Воно відтворює і демонструє лиш-ш-ше твої власні реакції. З тієї миті, коли ми з братом встановили тобі ментальний блок і я прибрав всі зайві налаш-ш-штування, всі дії, почуття, емоції і фізіологічні реакції, які ти переживала, були абсолютно і повністю лиш-ш-ше твоїми власними.