Читати книгу - "Не мій мільйонер, Ірина Романовська"

Аня.

Довгих п'ять хвилин вислуховую від розгніваного водія, що так не робиться, що я маю сплатити замовлення, навіть якщо я нікуди не поїхала. Ще й здачу давати не хоче. Все журиться, що не має дрібних купюр.

Я вже готова погодитися на всі умови, аби тільки покинути салон цього автомобіля, але таксист раптом замовкає та віддає мені всі гроші.

Двері з мого боку відчиняються та Ігор, нахилившись до мене, питає:

- Все в порядку? – підборіддям киває у бік обуреного водія таксі, який очима крізь дзеркало заднього виду стріляє розлючені блискавки в мене.

- Так. Все добре.

Роблю помах рукою, мовляв, сталася ситуація, яка не варта уваги, та виходжу з таксі.

– Ми можемо поговорити з тобою десь? - Я оглядаюся вправо-вліво в пошуках якоїсь лавки. Але ж на дворі сімнадцяте лютого. Можна хіба що постояти біля неї, пританцьовуючи від морозу.

Дивлюсь на Ігоря з надією.

Нехай тільки він погодиться. Я все розповім йому, вибачусь багато разів, якщо буде треба. Поясню все. Нехай лише він погодиться поговорити зі мною.

- У місті є цілодобові заклади, окрім цього? – Ігор хитає головою, вказуючи на клуб позаду нас. Я знизую плечима, бо не знаю.

- Тоді можемо в моїй машині побалакати. В салоні з обігрівом значно тепліше буде, а ніж тут на вулиці.
Ігор бере мене за руку та веде до місця де лишив свого автомобіля. Його долоня така гаряча, не дивлячись на сильний мороз на вулиці. У порівнянні з ним, мої пальці крижані, мов бурульки.

Доки ми йдемо, потрібно зібратися з силами. Чоловік погодився поговорити зі мною, тобто вже є величезний плюс. Тепер необхідно наважитися промовити найважливіші слова.

Ось я сиджу в салоні того самого чорного позашляховика, у якому ми каталися разом по вулицях гірськолижного курорту. Тут все ще пахне мускусом і пачулі. Все таке до болю в грудях знайоме. Відразу перед очима з'являються спогади про нашу подорож до підвісного мосту. Згадую як ми довго та невимушено балакали з Ігорем про все на світі, як сміялися, поїдаючи гарячі бургери, та як пили запашну чорну каву.

Зараз же, щоб сказати Ігореві хоч слово, мені потрібно докласти титанічних зусиль. Як говорити неприємні слова, так це я можу легко та без зайвих вагань. А от коли треба вибачитись, то це виявляється робити дуже складно.

Якби ж завжди було навпаки.

- Ігорю, я хотіла для початку перед тобою вибачитися. Коли ми в останнє бачилися, я наговорила тобі стільки зайвого. Я тоді дуже злякалася. За себе, за майбутнє. Не тому, що ти поганий, а тому, що до того моменту про розвиток наших відносин я навіть і не думала. Це правда. Я промовила, що «ти не той, про кого я мріяла»...

- Аню, перестань. – Ігор перебиває мене на пів слова. Йому неприємно це знову чути. Я бачу як змінюється вираз його обличчя та як більшають кісточки на пальцях, коли він сильніше стискає кермо.

- Ні, почекай. Дослухай мене до кінця, будь ласка. – Я не в змозі більше дивитися Ігорю в очі. Переводжу погляд на свою спідницю та намагаюся пальцями прибрати з колгот невидимі ворсинки. - Ти не той, про кого я мріяла - це не в тому сенсі, що в моїй голові є якийсь ідеал мого майбутнього чоловіка, до якого тобі ще рости й рости, як ялинці до місяця. Ні. І ще раз ні. – махаю негативно головою.

Язиком облизую пересохлі від хвилювання губи.

- Все абсолютно навпаки. У моїй голові завжди була чітка картина свого майбутнього. Я закінчую навчання в університеті. Потім десь працюю за своєю спеціальністю. Потім на цій роботі або де інде зустрічаю звичайного середньостатистичного хлопця, свого ж віку, що працює десь на виробництві або в лікарні, або ще де. Ми з ним зустрічаємося, одружуємося, народжуємо дітей. Ось така картина майбутнього у мене завжди була в голові.

Роблю глибокий вдих-видих та насмілююся знову підняти очі до сидячого поряд Протасова.

- Але так трапилося, що в моєму житті з'являєшся ти, Ігорю. У моїй голові, у мріях ніколи поряд зі мною не було такого гарного, успішного, багатого, дорослого чоловіка-мільйонера. Адже я не гламурна красуня, не відома модель та не видатна спортсменка. Я просте звичайне дівчисько, у якої з мільйонів хіба що вусаті таргани в голові. Тому вибач, що тоді в істериці, я сказала все неправильно та за підсумком наговорила тобі купу жахливих слів. Я зовсім не те мала на увазі. Тому я цілком зрозумію тебе та с повагою погоджуся, якщо ти не захочеш більше ніколи мене бачити або розмовляти зі мною. - Шмигаю носом, бо раптом всередині так сильно защіпало. Знову ховаю очі від нього. Витираю спітнілі долоні об спідницю.

Ні, я не плачу. Мені не можна плакати. У мене такий шар туші на віях, що плакати зараз точно заборонено.

Таким безглуздим способом намагаюся себе заспокоїти. Мені лячно чекати на остаточне рішення Ігоря.

- Аню, глянь на мене, будь ласка. - Ігор сідає в півоберту, щоб краще бачити мене. - Не приховую, тими словами ти мене так добряче «огріла по голові». Не очікував я такої реакції від тебе. Я дорослий чоловік, ти правильно помітила. У мене є робота, відповідальність. За сім'ю, за підлеглих. У мене є близькі, рідні мені люди. Заради них я ладен зробити все що завгодно. Заради тебе я ладен був зробити багато чого. Ти для мене була особлива. Найкраща за відомих спортсменок, моделей та інших відомих жінок. Бо тільки заради тебе я бігав містом, наплювавши на нараду, на штрафи, на погляди оточення.